Трещокін заточився, впав на дорогу і так сидів, не можучи повірити, що його, дворянина, бито. Дівчина тим часом зникла за тином, а тоді поміщик отямився і заскиглив:
— Я покажу вам… покажу! За те, що я хоррроший, чесний… Ви всі, всі — падлюки…
Цього разу тягнув його додому прикажчик і все допитувався, хто завдав йому образи, аде допитатися у п’яного не міг, тож дізнання переніс на завтра.
Чаплинські мешканці бачили вчора на вулиці не лише п’яного Трещокіна, що сидів посеред дороги в пилюці й бився в груди, промовляючи крізь сльози: "Мене, мене, друга його сіятельства?", а й ще одного чоловіка, незнайомого, з перев’язаним білою хустиною обличчям. Він їхав верхи на яблукастому коні, червоноокий, безбровий; люди перепитували один в одного: "Хто це?" — але ніхто не міг нічого до пуття сказати; повертав він лише до крайньої хати, до Уляни Любимської, запитався у неї, де живе поміщик.
А нині зловістям війнуло по селу — такого ще не було. Шмагали вже кріпаків нагайками в панській стайні, тримали в холодній, але дівчат до двору ще не забирали, і злякані матері ховали до комор своїх дочок. Христину Любимську пан забрав!
Трещокін готував зухвалій дівчині кару. Поки вона сиділа в льосі, Семен Пахомійович мочив у солі березове пруття, що мало увечері понівечити біле тіло красуні. Він уже не похмелявся, зарікся не пити цілий тиждень, щоб не перемінюватися з поміщика на блазня, адже цей ступінь просування по ієрархічній драбині для нього вже пройдений, він дворянин, а ще мусить дослужитися до предводителя дворянства.
Виймав різки з діжі і язиком пробував їх, чи добре посолені, опускав знову в розсіл і нетерпляче чекав на вечір, бо ще сподівався домогтися од дівчини покори. В надвечір’я почув кінський хропіт на подвір’ї — певно, прикажчик, — і навіть не оглянувся, коли рипнули двері до світлиці.
— Добрий вечір, пане! — почулися два голоси з порога.
— Ви хто такі? — схопився поміщик, побачивши у дверях двох чоловіків: один у довгополому сурдуті, другий — страшноокий, з перев’язаним хустиною обличчям.
— Я Пугачов, — зняв страшноокий з лиця пов’язку і став ще страшніший: обличчя його було суцільною зарубцьованою раною.
У Трещокіна підігнулися ноги в колінах.
— Пу… Пугачов?.. Вас же, Омеляне Іва…
— Ні, мене не стратили, в Москві зрубали голову іншому. Та не твоя це справа… Ти чув, що сталося з Базилевськими в Турбаях?
Занімілий від страху Трещокін не міг вимовити слова, тільки заперечно похитав головою.
— Вони вже там, — страшидло показав пальцем у землю. — А нині твоя пора. Де дівчина, яку ти вранці узяв до двору?
Трещокін упав ниць на долівку.
— Простіть, помилуйте! — заскавулів. — Я нічого їй не заподіяв… Я віддам її… Лише не вбивайте!
Юнак підійшов до діжі, де мокло березове пруття, спитав:
— Для неї приготував?
Трещокін підвів з долівки голову і ствердно кивнув.
— Знаєш що, Панасе, — сказав Павло Василенко, — не будемо цим стервом рук собі каляти. Вставай, дворянине, ну! Писати вмієш?
— Трохи…
— Ось на тобі чорнило, перо й папір, — вийняв з торби письмове причандалля, — і пиши своєю рукою таке: "Я, нарицаємий Семен Пахомійович Трещокін, гербовий дворянин і поміщик села Чаплинки і прочих, підписую сію цидулу й присягаю не признаватися ніколи й нікому в тім, що незнайомі мужики до крові висікли мене різками, моченими в солі, які я приготував для своїх підданих". А тут підпишися. Тепер же роздягайся і лягай на лавицю.
Били по черзі — довго і старанно, поки вистачило різок. Потім підвели його, напівживого, і наказали привести Христину.
Дівчина довго не могла отямитися, побачивши у світлиці Павла і незнайомого страшного чоловіка.
— Заспокойся, Христю, — пригорнув її до себе Василенко, — Трещокін більше ні з кого не зможе знущатися… Оцю твою розписку, пане, я перешлю до Сенату. Ходімо. Забирай, Христино, маму, і гайнемо чимдуж до Турбаїв.
Вони зникли з обійстя, мовби їх і не було. У повітці стогнав зв’язаний прикажчик, а Трещокін лежав долілиць на постелі й голосив:
— Погубили… Погубили дворянина!..
З приміщення Новоросійської губернської канцелярії в Полтаві, відбувши ще один день нудної казенної служби, вийшов чорноволосий, з кучерявими бакенбардами юнак. Зійшов східцями, зупинився, розтягнув пальцями накрохмалене жабо, що парило його весь цей літній день у душному кабінеті: підканцеляристи, канцеляристи, губернські реєстратори пріли над паперами з ранку до надвечір’я у трепетному страху перед появою самого губернатора. Ні, довго він тут не витримає. У духовній семінарії замучила схоластика, тут висушує статистика: коли б то знайшлася десь праця, близька серцю — учительська, щоб він міг навчати молодших за себе красного слова, яке раз у раз зроджується у мозку дивними самоцвітами! Але кому потрібен недовчений бідний дворянин, в якого тільки й багатства, що дворянський герб…
Юнак квапно перейшов через дорогу й вийшов з міста над урвище, схилом якого бігла вниз крута стежка ген аж до синьої стрічки Ворскли, що втікала зі степу між густі верби й тополі. Спускався по косогорі, розстібаючи на ходу каптана, відкривав груди прохолодному вітрові, що війнув з–над ріки.
Скупатися б! Проте не хотілося бути зараз на видноті, юнак забрідав у густі верболози, тут пахло лопухами й осокою, було тихо, аж дивно, що можлива така тиша на світі. Вибрався на стежку, що простяглася рівною смугою між тополями, і захотілося йти нею аж до Дніпра, і жити тут забажалося, ото лише зрідка навідувався б до метушливого міста, щоб переконуватися кожного разу в марності людської суєти.
Навпроти з гущавини вийшов якийсь чоловік; певно, цей теж шукає спокою. Чоловік наближався, уже видно було риси його обличчя: насмішкуваті, наче зібрані до свисту губи, маленькі рухливі очі; юнак сповільнив ходу: звідкись знає цю людину із скептичною посмішкою на устах. Де він її бачив? О… та це ж сам Капніст, автор знаменитої "Оди на рабство", предводитель київського дворянства, — юнакові пощастило бачити славного поета в Києві під час царициної подорожі… Зупинити його, привітатися?
Поет поступився убік, щоб розминутися із зустрічною людиною, що був задуманий, проте спідлоба зиркнув на юнака й побачив по його очах, що той хоче з ним привітатися, та не сміє. Добродушно усміхнувся: