Ставав перед дзеркалом… І одного разу побачив у ньому страшне видіння, це було оте щось, яке мучило його під час сп’яніння й примушувало каятися; він завмер, бо воно було таким виразним і відчутним, ніби ява.
…Рвуть коні чорну поволзьку землю, решта пугачовської кінноти, прикриваючи ватажка, вихоплюється з Чорного Яру — Пугачов відступає на Запоріжжя, де сподівається зібрати останні сили. Але в це вже не вірить джура Омеляна Івановича Сенька Трещокін. Злість на ватажка, що обіцяв
голодному обірванцеві земний рай, добирається до серця, він почувається жорстоко обдуреним і вже не хоче йти за Пугачовим на смерть. Обдурив… Весь народ обдурив! Скільки наобіцяно, скільки крові пролито, а здобуто хіба одну лише петлю. І в мозку вірного слуги Пугачова зроджується слово, яке він адресує ватажкові, і це слово приносить полегшу зневіреній душі: "Зрадник… Пугачов — зрадник. Бо програв".
Хропе кінь під Трещокіним, мордою сягає крупа отаманського коня, вимовлене в думці злобне слово "зрадник" летить навздогін Пугачову, та раптом відбивається луною, вгризається у мозок джури і, придумане для іншого, стає його власним, і він приймає його: чому Трещокін не має права стати зрадником, коли ним став Пугачов? Чому за нього, зрадливого, повинен гинути я? Адже він таки зрадник, зрадник — бо програв…
Трещокін відчуває, що це слово перестає бути гидким. Слово, за яке колись злітали голови з пліч, набирає іншого змісту, стає справедливим: стати зрадником зрадника — не ганьба, треба ним стати, щоб урятувати решту людей од загибелі. Слово це з кожною миттю усе більш обілюється, стає навіть шляхетним, "бо ж не для своєї користі я зраджу зрадника, а для людей, так, так — для добра народу".
Сенька позирає на обличчя вершників, поглядом вишукуючи серед них однодумців; старшини Чумаков і Федульєв мчать поруч, очі джури зустрічаються з їхніми очима — ні, немає смислу втікати далі; джура пришпорює коня, зрівнюється з Пугачовим і кричить:
— Посилай кінноту вперед, хай заплутує сліди, а ми праворуч — в шелюги, в шелюги, Омеляне Івановичу!
…Трещокін вихиляє повного пугаря, проводить долонею по обличчі, у дзеркалі з’являється найсвітліший хлібодавець з перев’язаним оком, але чаплинський поміщик цієї хвилини ще не поміщик і навіть не блазень, а джура–зрадник, який поки що не знає, хто буде його годувальником після Пугачова, а знати мусить: хтось же повинен його нагодувати, коли Пугачов їсти не дав.
Одноокий вельможа допитав Чумакова й Федульєва і відіслав їх до діючої армії — цих Пугачов примусив служити на підставі військової повинності. Але що спонукало до зради вірного джуру, цікавить Потьомкіна, і він запитує:
— Чому ти зробив це, Трещокін?
— Пугачов зрадив нас.
— Яким чином?
— Програв війну…
— А коли б виграв?
— Служив би йому.
— Отже, ти кожного, хто програє війну, зрадиш? То як тебе брати до себе на службу, коли я сам перед боєм не знаю, чия буде перемога. Вирвати ніздрі мерзотникові!
— Помилуйте! — заверещав Трещокін. — Я робитиму, що накажете. Колись я дячком був, тепер свічкогасом згоден стати, у Пугачова джурою служив, а у вас навіть катом… голови стинатиму пугачовцям, найчорнішу роботу виконуватиму!
— Катом? Дивись на нього, куди він гне! Та чи знаєш ти, земноплазе, що катами в нас служать найдовіреніші люди, що заслужили собі на цю посаду?.. Скажи, чому ти пішов до Пугачова?
— Їсти хотів…
— Нагодуйте його!
Трещокіну подавали багато страв, а коли він утомлювався і їжа верталася з горла, до нього підходив кат з кліщами, підносив їх до обличчя, погрожуючи вирвати ніздрі. Зі страху Сенька пхав у себе понад силу й урешті почув, що може їсти і їсти без кінця. Тоді в нього забрали їжу, і Трещокін зрозумів, що без їжі, щедрої й безмірної, він жити більше не зможе.
— Ви погубили мене! — упав на коліна перед Потьомкіним.
— Я тобі даватиму їсти. Блазнем будеш у мене. За твої заслуги блазенським ковпаком винагороджу. Хе, він катом хотів стати!
…П’є поміщик Трещокін, заливає решту глузду, щоб не бачити більше видіння. І воно зникло. У дзеркалі стоїть князь Потьомкін, напроти нього — дворянин Семен Пахомійович: обидва з одного стану, обидва одну справу роблять — живуть, щоб бути опорою державі.
Трещокін сп’янів до решти, та, на диво, не розслабився цим разом. Хай пропаде пропадом те минуле, нині він таки дворянин — хіба дослужився б такого звання у мужика Пугачова, навіть коли б той переміг? Він дворянин і заробив собі дворянство не шахрайством, не обманом, як інші, а тяжкою працею — довгими роками блазнювання.
Він вийшов на вулицю, наприндившись, скільки мав для цього сил, приндився умисне, перемагаючи охоту перехилитись–таки через тин і сказати мужикам: "Я хоррроший, я чесний!", а потім бити себе кулаком у груди й скиглити: "Я падлюка", сподіваючись при тому, що йому все–таки хтось заперечить; набундючувало його усвідомлення заслуженого дворянства, і бажав він тепер того, що належиться дворянинові, — влади, багатства й розкоші. Йшов, заклавши назад руки, сопів, гордовито розглядався по боках, вийшов на край села й помітив біля крайньої хатини диво–красуню. Дівчина сполохано шарпнулася з подвір’я до саду.
— Гей ти! — зупинив її. — Иди–но сюди. Іди, іди, дитино.
Вона повернулася, вийшла на вулицю. Трещокін ласкаво посміхався й манив її пальцем, дівчина підходила ближче, оглядаючи поміщика настороженим поглядом, зупинилася на відстані. Поміщик, вражений дівочою красою, аж присів і не переставав кивати пальцем.
— Ти… ти… Не кусайся лишень. Прийдеш нині, як стемніє, до мене.
Дівчина підійшла до поміщика впритул і навідліг ляснула його долонею по масному лиці. Ляпас був настільки несподіваний, що Трещокін спершу не знав, що й робити: сердитися чи сміятися, але усвідомлення своєї дворянської рівності із самим князем сповнило його благородним гнівом, і він проказав, випроставшись:
— Ти знаєш, кого вдарила? Ти знаєш, що тобі буде за це? Я… я був блазнем у самого князя Таврійського, і він, він, — Трещокін підняв вгору пальця, — нобілітував мене!
— Цього я не знала, — відказала спокійно дівчина і, розмахнувшись, ударила його по другій щоці.