А потім у казематі, у непроглядній темряві, прийшло розкаяння. В’язня огорнули сумніви, і він тяжко карався за своє богохульство. "Пам’ять про мене посіється у народі? А чим я заслужив перед ним? Тим, що падав на коліна й цілував золоті пантофлі цариці? Тим, що не подав руки звитяжцям під Уманню і на Яїку? Дух мій зміцнів запізно…"
Старець каявся за богохульство, бо з ким ділитиме надалі дні самоти, коли більш не прийде Соханов, а Бога від себе відігнав? З ким розмовлятиме в цій темній вічності? Кого покличе на допомогу, як підповзе спокуса вбити себе? І він знову ревно молився і дякував новонародженому Христу за те, що врятував від смерті розум Любимського. Тільки за це… Та Бог мовчав, Бог за образу жадав жертвоприношення, і в’язень дав обітницю…
Того дня зайшов до нього Василь Соханов — з житньою проскурою і квасом.
— Добрий чоловіче, — промовив Калнишевський, — вчини ще одну мою волю. Перекажи його преосвященству архімандритові, що я половину свого майна, яке надійшло до секвестру, віддаю до монастирської скарбони, аби за ті гроші найкращі золотарі зробили для обителі соловецької окуту сріблом і золотом, алажею оббиту святу Євангелію, щоб з нею молилися праведні за людську долю і за людські гріхи.
— Перекажу, старче, — відказав Соханов. — А за добро, яке я зробив для тебе, благослови мене на незнану дорогу.
Калнишевський, сплакнувши, перехрестив солдата, проказав молитву, а коли той вийшов із каземату, зрозумів, що вже ніколи його не побачить.
У порослому мохом озері часу тихо й чорно, вільно в’язневі бути в ньому, де йому хочеться; наступної миті він живе в тих уже днях, яких ще немає, але які належать йому.
Житню проскуру і квас вносить караульний Матвєєв…
Житню проскуру і квас вносить караульний Нестюков…
Житню проскуру і квас вносить караульний Михайлов…
А стіни чорні, сморід тяжкий, кайдани іржаві…
І раптом… Навіщо раптом приспана надія спалахнула явою у темряві й розділила час на тюремний і на той, що — там? А в тому іншому часі, що буде, він побачив себе, ветхого, сивобородого й сліпого, у старому жупані й з лірою через рамено на степових дорогах України… Вільного! І ніхто не пізнає, і дають хліб жебракові, а він — на волі! Надія млостю сповнила серце, він схопився з прічі й закричав до чорного неба, щоб одізвалися журавлі:
— Горі… Горі імієм серця!
І щезла ява. Ні, не бути цьому, не для цього царицин маніфест, та й не можна йому. А коли б упізнали — чи дали б хліба?
Спокійним був, коли його вивели перед очі архімандрита до караульного приміщення.
— Певно, збагнув ти свої провини, старче, що такою великою пожертвою ублажаєш перед смертю Господа Бога, — мовив архімандрит, з подивом приглядаючись до вічного колодника.
— Збагнув, отче. Усе збагнув.
— Хочеш чогось у мене просити, старче?
— Нічого, отче… Моли Бога, щоб дав мені довгий вік.
— Навіщо потрібне тобі життя? — ще більше здивувався архімандрит.
— Щоби я день у день переконувався в живучості мого народу.
— Ти мариш і досі про його волю?
— Горі імієм серця…
Архімандрит довго не зводив погляду зі сивобородого дідугана й намагався збагнути міру людської сили. Невже вона не має меж? Пожалкував, що не може полегшити колодникові його долю. Але згадав про порожню келію у Куховарній вежі на другому ярусі, звідки видно море і Заяцькі острови, і подумав, що легше буде старцеві доживати свого віку, коли бачитиме перед собою хоч клаптик вільного світу.
— Переведіть його до чотирнадцятого каземату, — наказав караульним.
Архімандрит ішов з городничим попереду, за ним — під вартою — Калнишевський. Вели кошового отамана до просторішої келії соловецької тюрми, де він повинен добути решту свого віку.
У новому казематі було чисто і ясно. З чорного озера часу просочилася вода й поволі потекла. І стало трохи легше.
А тепер, коли час заворушився, в’язень збагнув, по якому боці ті дні, що минули, а по якому ті, що прийдуть, він подався у згадках догори руслом, поки не натрапив на того порога, біля якого полишив своїх синів. А серед них було тільки два рідних, яких прогнав колись од себе, щоб не заглядали зблизька до його покаліченої душі.
"Де ви тепер, що з вами?" — прошепотів Калнишевський, припавши обличчям до ґрат, за якими біліла позначена тріщинами крижана таця моря.
Розділ сьомий
Пізньої травневої ночі повз низьку кам’яну огорожу, що обступила Самарський монастир, майнула чиясь тінь. Тарловський сторожі не виставляв, а сам, страждаючи на безсоння, іноді перед досвітком блукав стежками по діброві, в якій потонула обитель: може, згадувалися йому ті далекі часи, коли він, ховаючись од гніву власть імущих, блукав самарськими лісами як "дикий піп", поки не набрів на козацьку стежку. Тепер сон покинув його зовсім: загибель катеринославського намісника під Очаковом ударила його цілковитою безнадією, і вже не бачив архімандрит жодного просвітку ні для себе, ні для людей.
Темна постать у кучматій шапці й довгій киреї підійшла до муру й почала спинатися на нього. Отець Кирило, тамуючи подих, підкрався ззаду, схопив окрутника за ноги, стягнув і повалив на землю.
— Хто єси? — важко дихав священик в обличчя потвори з переламаним носом і оголеними зубами.
Чоловік був страшний з виду й дужий, він скинув зі себе священика й підвівся, і вже Тарловський чекав на свою останню мить від ножа волоцюги, коли враз почув тихий і такий знайомий голос:
— Отче Кириле… Це я, Савка… Панас Тринитка…
— Пом’яни мя, Ісусе, як прийду во царствіє твоє… — перехрестився Тарловський, з острахом придивляючись до страшної потвори, але таки впізнав і застогнав, простягаючи руки до Панаса: — Савка… З якого це ти пекла?
— Проведіть мене, отче, до своєї келії, — сказав Тринитка. — Я ж шукав вас у Воскресенівці…
У тихій келії замиготіла лойова свічка, сині шрами, що ними було перехрещене обличчя Панаса, ворушилися, мов п’явки, наганяючи відразу й ляк; Тринитка говорив, і звикав Тарловський до такого Савки, у мерехтливій темряві ячав клекіт орлів, яким поруйнували гнізда.
— Ой брате мій, брате, сизокрилий орле, а де ж твої дитинята, красні соколята?
— Ой, наїхали, брате, пани й паненята, дерево зрубали, соколят забрали, турецькому цареві на гостинець дали…