У грудях заворушилося щось давке, шорстке, наче клубок збитої шерсті. Знову болісно згадалися і біла Василівка, й дружина, й син — і вперше в житті Іванові Максимовичу стало страшно смерті. Ні, не смерті страшно, а жаль того життя, яке міг би ще прожити інакше. Завжди він корився страхові за звання, за посади, за гріш, весь час терзався у докорах сумління, а чинив неправе діло. Він мав би будувати академії, а зводив казарми і тюрми. Він мав би примусити землю родити стільки хліба, щоб вистачило всім, а відривав хлібороба від землі. Він переконував себе, що воює за Росію, а вбивав її синів під Казанню. Він співчував Пугачову, а служив Потьомкіну. Але не все ще пропало. Є у нього син. Треба подати у відставку і виховувати сина. Саме через це Синельников не хоче смерті під Очаковом. За ту решту життя, що залишилося, він ще встигне свого сина зробити людиною вченою, а не придворним. Його Василь повинен стати іншим, не подібним до тих дворян, що жадають почестей, не подібним навіть до батька — чесного, але безвольного. Таких — інших людей — стане колись більше. Адже мусить у Росії народитися покоління, яке виведе її з темряви деспотизму. І вийде воно з дворян, з тих дворян, що вже нині усвідомили, в якій твані користолюбства й егоїзму вони сидять.
Під Дубосарами вартові зупинили ридвана катеринославського намісника. Один з охоронців князя Потьомкіна сів поруч з Іваном Максимовичем, щоб супроводжувати його до ставки.
— Готується штурм? — спитав Синельников похмурого підпоручика, якусь мить чекав на відповідь, не діждавшись, перепитав ще раз: — Штурм готується?
Охоронець зверхньо глянув на Синельникова, відвів погляд і далі мовчав, тож зрозумів Іван Максимович, що цей підпоручик має тут набагато більше сили, ніж він, генерал, що потьомкінська сваволя передається слугам для того лише, щоб кожен, хто наближається до його сіятельства, відчував мізерність і хисткість свого становища.
Чим ближче до ставки, тим густіше стояли пікети вартових. Для чого виставлено таку посилену охорону, адже відомо, що Суворов живе в наметі на бівуаках і не боїться нічого, — кого ж боїться Потьомкін? Від пихи це чи від невпевненості?
Проте, як не дивно, князь Таврійський живе в землянці. Синельников спускається за підпоручиком униз і торопіє: під землею просторий палац, за залою — зала, золото тече зі стін, долівки вистелені персидськими килимами, висять люстри, уздовж стін виставлені вази, коридорами сновигають слуги в лівреях, з альковів визирають розчепурені наложниці. Так ось чому затримався на півроку штурм Очакова — Потьомкін спершу мусив улаштуватися. Виходить, що ця війна не для Росії, а для нього. Суворов живе у вимушеній бездіяльності, а Потьомкін, користаючи з нагоди, урізноманітнює собі двірську розкіш. Квапиться урвати для себе від життя якомога більше.
Григорій Олександрович, спухлий з похмілля, приймає Синельникова, лежачи на дивані. У глибині зали, за ширмою, музиканти капельмейстера Сарті награють тужливу мелодію. У князя хандра. Він лається, Синельников силкується збагнути, кого та лайка стосується.
— Під суд, під суд їх! До штурму зовсім не готові, а мор здесяткував армію. Розжалую того чихирного цезаря. Прийшов, побачив, переміг… Розжалую до капрала!
Іван Максимович уже здогадується, кого стосується п’яне бурчання Потьомкіна. Князь далі блює лайкою, але Синельников більше не слухає; музики за ширмою грають сонату Телемана, жахливо фальшивлять, генерал кривиться, це зауважує Потьомкін, киває у бік капели:
— Нездари… Всюди нездари, Іване Максимовичу. Але я ще здивую всіх. Андреас Розумовський, посол її величності у Відні, пришле мені юного генія — клавесиніста Моцарта. Ось тільки візьму Очаків…
— Ви мали свого генія, Григорію Олександровичу, але він чомусь перерізав собі горло в шинку за Явузьким мостом на Фонтанці — я про Максима Березовського… — понуро промовив Синельников.
— Генія з козаків? — Потьомкін покивав на генерала пальцем. — Ти дивись мені… Вже дійшло до мене, що ти там панібратствуєш з хохлами. Я послав у твої краї свого блазня Трещокіна, знаєш такого. Ха–ха… Щоб ти мав кого остерігатися. Так… Гм, козацькі генії. Ні! Козаки хай стають у нас канцеляристами і навіть канцлерами — ніхто так сумлінно не служить, як вони. Але козаки–генії небезпечні… Ті хохли, коли їх упрягти, стають покірними, як воли: за в’язку сіна півсвіту переорють. А як тільки занюхають де, не дай Боже, свого пророка — одразу хвости підіймають… Каже Андреас, що Моцарт не визнаний в отечестві своїм, то я його сюди…
— А коли з’явиться між вами пророк, убийте його…
— Я радий, що ти знайомий зі Святим Письмом. Я люблю Святе Письмо.
Синельников розстебнув коміра каптану: у підземному палаці душно.
— Може, вип’єш, Іване Максимовичу? — Потьомкін сягнув рукою по дзвінок. — Утомився, певно, з дороги.
— Ваша правда, втомився. Та напився б я чистої води з криниці. Тільки ж у вас вона не водиться, — промовив Синельников і відчув цієї миті, як йому нестерпно хочеться додому, над Дніпро — вмитися водою з–під Ненаситця. — Для чого ви мене викликали, сіятельний князю?
— Для великих справ, генерале. Завтра оглянемо Очаківську фортецю, потім ти візьмеш під своє командування моїх козачків і ми покажемо тому зачуханому фельдмаршалові свою стратегію.
Наступний день був такий білий, що сліпив очі, а чорна фортеця Кара–кермен бовваніла в матовому світлі, мов статуя гігантського ідола; затягнуте сивою плівкою небо зливалося зі сизою гладдю Дніпровського лиману — день був молочно–білим, і дивно стало, що він в одну мить збагрянів і темно змерк.
"Ось і все, — перше, що подумав Іван Максимович, коли опритомнів від нестерпного болю. — Я знав, що це станеться".
Низька біла стеля, чисті простирадла, пахне йодоформом — він у лазареті. Перед очима рожеві кола, а в кожному з них по обличчю, і в одному — похмуре обличчя Потьомкі–на. Поруч з князем — хтось знайомий. Суворов? Ні… Ага, Петро Іванович Панін. Давно не бачив… Як то все сталося? Ішли удвох з Потьомкіним, здалеку оглядаючи фортецю. Зненацька з бійниці найвищої вежі вихопилася кучерява хмарка диму, завив пронизливий свист, хвиля повітря відкинула князя на кілька кроків убік, а він, Синельников, почув лункий хрускіт у нозі, його тіло враз утратило вагу й наче піднялося у повітря. Та й усе. Прочуняв, коли відпилювали ногу. Тепер не болить нічого, тільки відчуває поруч смерть. Така вона близька, що навіть її не страшно. Лише мучить думка: що буде зі сином? Невже він стане таким, як ці, що біля нього?