— Як тебе звати?
— Христина… Любимська.
— А я Павло Василенко.
— Павло? Мій батько був Павло…
— Був?
Уляна вражено дивиться на юнака, що назвався Павлом, вона чула, що запитував спудей у її дочки, і ті запитання й вигляд хлопця були такі знайомі й близькі… Хлопець стояв перед дівчиною зніяковілий, добрий і безпорадний, він повинен уже йти далі за скарбником по півколі, але не йде, не зрушиться з місця.
— Ти звідки?
— Я з Чаплинки… що за Самарою.
— А я спудей першого класу філософії… — І аж тепер він схаменувся, відсмикнув свою руку від дівочої і подався квапно за скарбником.
Смерть уже лежала вбита; Юда, пригноблений і сумний, сидів на своєму мішку, а спудей, що перше виконував роль Козака, виголошував тепер великодню віршу, яка пояснювала, чому Юда такий невеселий.
А сей Юда з того з’юродився, як макуха:
То синіє, то красніє, — бо бере сокруха.
Вельми ся зляк, і міх закляк з грошми за плечима,
За його гріх той клятий міх все перед очима.
В землю вкопав, щоб гріх пропав, та окаменіла,
Посох там цвіт і трави ніт — більш не зеленіла.
В воді рибу міх із глибу розпужав і раки,
Вирнув злий дух із води сух до Юди і паки.
Регіт, галас, скарбона повна, дівчата знову лаштуються до хороводу, тільки Христина стоїть перед матір’ю, наче провинилася, дивиться на неї стривоженими очима й мовчить; мовчить і Уляна, бо все зрозуміла, дивно їй було лише від того, що настільки подібно повторюється у дочці її життя, і бачила вже майбутнє своєї доні, що буде теж повторенням материнського минулого, бо доля цього хлопця записана в його сивих очах.
— Хто ж там селом їде, хто ж там селом їде? — знову дзвенить гаївка, і відповідають молоді баси хлопців:
— Ми панські служечки, ми…
Кінський тупіт глушить гаївку, на монастирський майдан вривається вершник у саєтовому жупані.
— Хто ж там селом ї…
— Слухайте наказу! — окрик вершника кришить, наче скло, рештки пісні, кінь здибився серед людської гущі.
Хто це, звідки взявся? Не бачив його ніхто у цих краях… Тривожна тиша залягла над майданом.
— Слухайте наказу його сіятельства князя Потьомкіна! — вершник розгорнув сувоя і почав читати: — "Сим листом даруємо дворянину Семенові Пахомійовичу Трещокіну слободи Горошине, Вереміївку, Лукомлю і Чаплинку в потомствене і вічне володіння". Зрозуміло? Я, прикажчик його милості Семена Пахомійовича, наказую усім мужикам з названих слобід вийти в середу з плугами й боронами…
Ударився лемент об стіни монастиря. До прикажчика підійшов архімандрит, що саме вийшов послухати гаївок, борода його трусилася, він випростався перед посіпакою, шарпнув коня за уздечку, крикнув:
— Яким правом? Це казенні села!
— Царським правом! — звів прикажчик руку з нагайкою, але стримався і повернув коня.
— Я… я піду сам до його сіятельства намісника Синельникова.
— Хоч до Господа Бога! — прикажчик стиснув коня острогами.
Архімандрит, пониклий, згорблений, дивився услід панському посіпаці, потім повернувся, глянув на людей, що мовчки чекали від нього якоїсь розради; крізь густий білий серпанок, що заслонив очі, уздрів Уляну: губи її ворушилися, а на обличчі не було ні переляку, ні розпачу, тільки зсудомлений нежіночий гнів; біля її дочки стояв спудей, він тримав дівчину за руку, готовий захищати її; схилив архімандрит голову, простогнав:
— Я поїду, люди… Я поїду до Івана Максимовича.
Великоднього понеділка архімандрит Тарловський верхи діставався уздовж Дніпра до Василівки, що навпроти Ненаситецького порогу, — села, що разом з шістьма тисячами десятин землі належало катеринославському наміснику Синельникову. До помістя Івана Максимовича добрався аж другого дня: хоч як ще бадьорився "дикий піп" і вперто їздив верхи, та сила з роками вже зниділа; зіскочив на подвір’я з коня й побачив, що машталір ладнає у дорогу генеральського ридвана.
— Вдома Іван Максимович? — спитав Тарловський, та цієї хвилини побачив самого господаря, що вийшов з веранди в супроводі дружини й десятирічного сина–улюбленця, ім’ям якого назвав село.
— Мир дому сему, — поклонився архімандрит і зауважив, що намісник чимось стурбований.
Іван Максимович обійняв дружину, потім узяв за плечі хлопця, прихилив до себе й поцілував у чоло.
— Бережи і шануй матір, сину, — проказав тихо, наче прощався з ним навіки. — А як виростеш, не кривдь людей. Губити простий народ пасує тільки безумним боярам…
Авдотья Василівна схлипнула, син поцілував батька в руку.
Аж тепер Синельников помітив Тарловського, що стояв у нерішучості посеред подвір’я.
— Мир дому сему, — повторив архімандрит, підходячи до намісника. — Я у тривозі й печалі приїхав до вас, Іване Максимовичу…
— Потім, потім, отче Кириле, — наморщив чоло Синельников. — Я швидко повернуся. Мене викликає князь Потьомкін на театр війни… Ну, поганяй, — кивнув машталірові, сідаючи в ридвана.
Коні вихопилися з подвір’я й помчали курною дорогою, що розполовинила село. До воріт підходили мужики й у пояс кланялися. Синельников кивав головою то в один, то в другий бік, село тихо досвятковувало Великдень і було вибілене черешневим цвітом; повіз вихопився на польову дорогу, Іван Максимович оглянувся і глибоко зітхнув — сам не міг собі пояснити, чому стало так моторошно на душі. Вперше було важко покидати свій притулок, в якому осів після довгих років кочувань.
У тих переїздах і старість підійшла, а задоволення не мав: усе виконував волю повелителів, бо мусив їм служити, та мозок весь час сушила думка, що не так склалося у нього життя, як він хотів. По службі, щоправда, просувався блискуче, швидко переступав із щабля на щабель, підіймаючись усе вище, його кар’єрі заздрили; колонізація Новоросійського краю, яку поклав на нього Потьомкін, відбувалася успішно, та глибоко в серці завжди ворушився докір, що він, хай і ласкавими руками, чинить велику кривду людям разом зі своїми повелителями.
Валки переселенців, плачі й прокльони, а для чого воно все те — не міг збагнути Іван Максимович і відчував, що заподіяна ним кривда висить над його головою, щоб якоїсь нещасливої миті зірватися й скарати його, винного хіба лише в тому, що змушений був виконувати роботу рядового піхотинця в гігантській армії імперії.