Мабуть, саме ці старообрядці найбільше непокоїли архімандрита Ієроніма, через них він не виїжджав на зиму до Сумського острогу. Великі грішники в мовчазних келіях тепер не турбували його: тюрми перевіряли по кілька разів на день, і охороняли кожну шість караульних, що стояли по троє на варті; старовірів же синодальний припис звільняв від денного сидіння в казематах, тож не певен був Ієронім, що не посміє якийсь спробувати щастя серед зими. Втекти — нікуди не втече, задубіє в лісі чи на кризі, але за таку спробу можуть, чого доброго, відібрати в скромного Ієроніма архімандритську рипіду. Тому поклав собі за краще бути самому при ділі та вряди–годи посидіти в тайнику, що біля куховарні, приглянутися крізь щілину до віровідступників та послухати їхніх розмов.
— Отож глаголю вам, — хитається у прорізі стіни кудлата голова колишнього архімандрита Миропольського монастиря Трифонова, за гординю взятого під караул, — три дівиці, в чоловічий одяг перебрані, прийшли до сієї святої обителі ще за святого Зосима начебто гріхи свої спокутувати, а, напевно, мали намір з монахами злягатися. Розпізнали святі отці грішних блудниць по їхніх очах — щирість бо покірною тінню темниться у зіницях, лукавство ж блищить зухвалістю, не втаїш його — і таку покуту їм дали: вийти з повними відрами води по трьохстах східцях на Сокирну гору, що біля Реболди, на сам верх вийти і не пролити ні краплі. Та вихлюпнулася вода з відер, і шмагали дівиць нещадно, а неправедна кров стікала в озеро, що під горою, і Червоним його називають по сей день.
— То була перша невинна кров, пролита на цій землі, — зітхнув прочанин Федотов, який уже сім років уперто стоїть на тому, що всяка власть грішна за суттю своєю, бо не від Бога дана людині.
— Безумного завзяття убиває, — відказав спокійно Трифонов. — Були б ті дівиці праведні — чи ж пролилась би вода з їхніх відер?
"Цей нарешті дійшов до справдешнього розуму, — відзначив у думці архімандрит, сидячи в тайнику. — Покаянника, що навчився так мислити, можна без страху звільняти з–під варти".
До келії принесли казан бурди.
Федосєєвець Ратишев відштовхнув прочанина Федотова, що потягся було з мискою до казана, зачерпнув черпаком попри саме дно, щоб захопити гущі, налив до миски й подався з нею у кут.
— Цілий день нині перша черга моя, — буркнув. — Я цілий тиждень мусив споживати їжу, осквернену вашими нечестивими устами.
Федотов налив собі бурди по ньому, відставив набік миску, крекчучи опустився на коліна й довго бив поклони, примовляючи:
— Прости, Боже, тлінному чреву моєму, що приймає опаскуджене віровідступником їство. Блаженний бо лиш той, хто не водиться з нечестивими. Я ж немічний перед своєю голодною утробою…
— Не картай дурного, бо зненавидить тебе, картай мудрого, і будеш йому любий, — смиренно промовив морильник Іванов, відвертаючись від спокуси до стіни: він уже третій день морить себе голодом, а обітницю дав голодувати два тижні.
"З цими ще буде й буде мороки", — міркував архімандрит, дивлячись у щілину.
Розжалуваний у монахи за гординю Трифонов, старанно облизавши ложку, провадив далі:
— Богові миле щире, а не позірне каяття. Людям же, наділеним од Бога владою, дана воля милувати розкаяних. Цього року сповниться чверть віку від дня воцаріння нашої пресвітлої матінки–цариці, милості її проллються і на нас грішних.
— Блаженні віруючі, бо їх є царство небесне, — знову зітхнув упертий прочанин Федотов, усе ще б’ючи поклони.
"А таки прийде указ з нагоди царициного ювілею, — подумав архімандрит, — указ із припискою подати до Синоду відомість про тих арештантів, що заслуговують на волю. Про це вже сповіщав архангельський губернатор Тутомлін. Кого той указ стосуватиметься? Старовірів і дрібних злочинців — то, певно, так. Та й любо було б їх позбутися. А надто отого розбещеного Теплицького, якого запроторила сюди рідна мати".
Ієронім уже просив святий Синод, щоб оного забрали кудись або ж звеліли кинути до каземату як великого грішника, та відповіді й досі немає. Ще там, у Петербурзі, повернувшись зі смирительного дому, він до крові побив свою матір; тоді дворянка Теплицька звернулася до князя Вяземського, і генеральний прокурор уволив її волю: сина Олександра відправлено до Соловецького монастиря на куховарні роботи. За рік він встиг наробити в монастирі великого переполоху, за що отримав п’ятдесят канчуків на лобному місці: змайстрував монетного верстата, на якому карбував мідні монети й купував за них у довірливих монахів вино. Цього року пробрався до квасоварної вежі, напився досхочу квасу й вибив чопа, позбавивши братію цілющого напою. За це дістав двадцять п’ять канчуків. Але знає архімандрит, що кари йому не допоможуть: кожної хвилини можна чекати від нього нової пакості. Коли б то він попав під указ!
Та чи стосуватиметься указ колодників секретних? Адже є серед них такі, що живуть смиренно і не завдають монастирським властям ніяких турбот. Великі вони злочинці, а поводяться сумирно… Он у вежі Нікольській сидить Авель–віщун, що провіщав день смерті Катерини. Тепер мовчить. На горішньому поверсі цієї ж вежі живе страшний харциз, поміщик Жуков, що вбив свою матір і зґвалтував сестру. Проте він, щирий вірнопідданий, два рази до року писав покаянні листи до Синоду, і йому врешті дозволили тримати в монастирі двох кріпаків, яких він посилає до Архангельська на заробітки. Під Архангельською вежею живцем похований лікар лейб–гвардії Преображенського полку Лєбедєв, що на відправі в соборі при упоминанні імені цариці прошепотів, а хтось сіє почув: "Яка вона цариця. Вона — курва всесвітня". У Кожевенній вежі замкнутий наглухо якийсь "колишній Пушкін", злочинів якого не знає сам архімандрит. Звісно, ні Лєбедєв, ані "колишній Пушкін" не можуть бунтувати, бо їх так якби й не було на світі… А чи можна буде записати у відомості для помилування колодника Петра Калнишевського, що ось уже дванадцять років сидить у підземеллі Головленкової вежі за віроломне буйство й розор російських підданих, сам же покірний і тихий?
Федосєєвець Ратищев уже дрімав на прічі, заспокоївши голод, прочанин Федотов, випросивши в Бога прощення за осквернення своїх уст їжею, яку надпочав нечестивець, узявся хлебтати бурду; морильник Іванов стояв на колінах обличчям до стіни й молився. Колишній архімандрит Трифонов глаголив далі, підвівши вгору вказівного пальця: