Мчав Калнишевський до столиці з двома аргамаками ублажати всесильного сіромаху з Кущівського куреня. Найми–лостивіша виїхала до Москви, генерал–аншеф за державними справами не мав часу прийняти кошового. Аргамаків забрали слуги Потьомкіна: "Йому тепер не до вас, з Пугачовим тяганина".
І ще ад’ютант Каменський сказав Калнишевському на прощання:
— Гнівається на вас Григорій Олександрович, що сваволять козаки і на Дніпровську лінію до землекопних робіт не йдуть.
— Та яким це правом на наших вольностях фортеці будують? Я про це й хотів у його сіятельства…
Усі дістали плату — хто яку заробив. І ти чекай на неї, отамане, вона ще в табакерці Потьомкіна. Чекай і вір, як вірив дотепер. А йому залишилося ще один раз чхнути. Поодинці легше. Спочатку гайдамаки, потім — яїцькі козаки, тепер…
"Чому козацтво не підтримало Пугачова?" — долинуло з другого кінця шинку французькою мовою, і глухий стогін вихопився з грудей кошового. Завтра Омеляна Івановича на страту… "Чи я цього боявся? Ні, смерті не боявся ніколи. А може, коли б пішов на злуку з Пугачовим, то й страти завтра не було б? Або — дві…"
І пригадався Калнишевському сон, що приснився на сьогодні в холодному трактирі. Підійшов до нього кат у червоному каптурі зі закривавленою сокирою і спитав:
"До якої смерті готовий?"
"Я ще не маю вмирати".
"Маєш умирати. При якій смерті не застогнеш? На палі проситимеш пощади?"
"Ні!"
"Четвертування боїшся?"
"Ні!"
"До скону в темниці готовий?"
"Ні…"
"Виберемо тобі найтяжчу смерть!" — зареготав кат і щез.
Калнишевський прокинувся з хмільної задуми. Хтось у чорному сурдуті зупинився перед його столом. Підвів голову.
— Чолом тобі, кошовий отамане, — промовив тихо незнайомий, ледь освітлений скупим світлом зі замерзлого віконця. Отаман приглядався до молодого обличчя незнайомого і силкувався збагнути, звідки цей свійський франт може його знати.
— Не моцуйтеся, ясновельможний пане кошовий, мене впізнати. Я досить змінився за тих десять років, коли–то ви, повертаючись із Ромна разом з майстром Сисоєм Шалматовим, що зробив витворний іконостас у вашій церкві, завер–нули до Лубен і гостювали в полковника Івана Кулябки, а потім заночували в хорунжого…
— У Любимського ж… У моєї небоги Меланії я ночував тоді… — наморщив чоло Калнишевський, і раптом його темні очі проясніли. — А ти… А ти отой юнак, що вчився тоді з Кулябчиними синами за кордоном? Господи! Син Меланії, Павло…
— Той самий. А нині вже виплуганився на вчену дорогу: і свої, і чужинецькі академії позакінчував і ось блукаю по світі, мов неприкаяний.
— Пристанища не дали? То ходи зі мною на Запорізькі Вольності хоч у яку школу або й січову. Я ще тоді тобі казав, пам’ятаєш, — в канцеляристи до себе кликав.
— Вольності… — Любимський сумовито глянув на кошового.
Калнишевський відвів погляд, встав, і вони обидва вийшли із шинку саме в той мент, коли давній побратим отамана Іван Максимович Синельников, зажмуривши очі, хитався між чесністю і страхом.
— Цей офіцер, — спитав, йдучи за кошовим, Любимський, — знає вас?
— Не бачив я офіцера.
— А мені здається, що він вас знає, та чомусь не підійшов.
— Бог з ним…
У Конюшенному завулку було тихо й морозно, аж повіки склеювались; десь там, за Кам’яним мостом, бемкав дзвін, б’ючись серцевиною об холодне небо.
— Нема мені місця й на Запоріжжі, батьку, — відповів аж тепер Любимський. — Гадав, у Москві загублюся, до університету на філософський пробував… То ще благо, що директор університету не поліцейський, і я з душею вийшов од нього. Наказ цариці–благодійниці і тут лежав, циркуляр розіслала по всіх вчених установах.
— Який наказ? Ти встиг уже…
— Потім, колись про це, батьку. Я з Європи привіз не бочку з порохом. Голови наші там просвітилися. А просвіченої голови бояться у нас більше, ніж бомби.
— Тож утікай–таки на Запоріжжя, — Калнишевський зупинився, взяв Любимського за плечі. — Там ще…
— Батьку, батьку… Там… Завтра не стане Пугачова, а потім… Війна з Божою і козацькою поміччю щасливо закінчилася, Богові дяка, козакам слава — і досить. Непотрібні ви стали.
— Я побачив це сам, сину. Але є ще вихід, є. Я їду завтра в Україну.
— На Порту надієтесь… Скільки вже разів попередники ваші хапалися за неї — невірну і зрадливу. І чому все на когось, чому на свої сили не розраховуєте? Завтра ви побачите голову Пугачова, і серце ваше здригнеться, і сумління ваше зсудомиться, отамане. До вас же приходили гінці з Яїку? З моїм листом. Так, так, з моїм… Пугачовський емісар Стодола і ваш козак Тринитка.
— До мене! Тринитка?! — сахнувся Калнишевський. — Не було нікого…
— Не дійшли, видно… Що з ними? — набубнявіли жовна в Любимського. — Не дійшли… Ну, а ви самі, де ж ви самі могли здогадатися! Та й послів не послухали б. Таж Залізняк кликав…
Поник Калнишевський. Ударили гарапником по обличчю слова Любимського: самому думалося, самого мучило, але в очі ще ніхто цього не сказав.
Дзенькнув дзвоник на низенькій дзвіниці біля церкви Симеона Стовпника — кликав на вечерню. Перехрестився кошовий і прошепотів замість молитви:
— Чи ж то можливо зрозуміти, чому Бог, що сам став людиною і вмер за людей, прирік десь рід людський на жах вічних мук, на вічні кари. За що ж, нарешті? Винагорода не приходить, а мучеників множиться — і все без мети…
— Не кари створюють мучеників, а справа, за яку вони страждають. Справа та і є метою.
— Не бачу її. Бачу неволю. Що ж то буде далі, сину?
— Будуть і далі народжуватися мученики. Якби їх не стало, тоді можна буде сказати: вмер народ. Та не буде цього. Будуть повнитися тюрми, а людський розум однаково зрітиме, і темінь відступить перед світлом.
— Ти готовий?
— До чого?
— До темниці, до…
— Я готовий до всього, батьку.
— Хвала тобі, Боже, — перехрестився Калнишевський, — що даруєш міць і розум моєму людові, коли відбираєш зброю…
Вони розійшлися тихо, без обіймів, без обіцянок зустрітися колись, Любимський зник у завулках. Важким старечим ходом вертався Калнишевський до трактиру.
Десятого січня 1775 року червоним жаревом зійшло сонце над Москвою. Мороз люто зціпив повітря, та народ, незважаючи на холод, валив скрипучим снігом через Кам’яний міст на Болотну площу й зупинявся перед високим круглим помостом, посередині якого стримів стовп з колесом, завер–шений металевою шпицею. З обох боків височіли шибениці. Зловісне місце обступили тісним колом озброєні солдати.