…Григорій Олександрович підійшов до письмового столу, сперся на нього томиком Вольтера. У грудях заворушилося щось прикре й гіркувате.
"Треба було прийняти… Треба було прийняти старого, — влазили у свідомість докори. — Аргамаки ж — як змії… Хоча б за них. Треба було прийняти — турецька флотилія вщент знищена в гирлі Дунаю, Сілістрія здалася. Того дня, коли вона впала, підписали мир у Кучук–Кайнарджі. Я ж обіцяв винагородити… Нічого, я їх ще винагороджу… Але треба було прийняти хоча б останній раз. За румаків? Румаки — за дзиґарі. Ми квити. А за службу Бог заплатить… Так минає слава… Треба було прийняти? Шістсот козаків з Барвінкової Стінки перейшло до Пугачова. Прийняти?!"
Потьомкін узяв зі столу свіже донесення Слобідського генерал–губернатора Щербиніна: "Барвінківські козаки з полковником Іваном Гараджою вчинили акт жорстокого вбивства. Поміщик Сошальський повішений…"
"Прийняти? Затвердити привілеї цій новій пугачовщині?! Досить. Повоювали — і квит! Турки на колінах, а козакам… Хай ще трохи Румянцев покомандує Малоросією, а там — одна Новоросійська губернія аж до Чорного й Азовського морів! І губернатором буду я. Єдиний самовладця, якому з України возитимуть колишні козаки джерельну воду!"
Відхилилися двері, вкрадливий голос тихо прошелестів:
— Салам алейкум…
"О, ще один південний царьок. Це той, що боїться чалму зняти. Поноси ще трохи, поноси. Потім зніму — разом з головою".
— Алейкум салям! — Потьомкін перетяв навскіс приймальний покій і зігнувся у пояс перед Шагін–Гіреєм у насмішкувато–шанобливому поклоні, змахнувши перед його носом розкуйовдженою гривою. — О великий з великих калго–султане, як мається ваша чалма?
— Ваше сіятельство, хай продовжить всемилостивий Аллах вам життя, у доброму настрої сьогодні, то возрадуюся і я, порох ніг ваших, вашими благодіяннями! — Шагін–Гірей, не розгинаючи спини, запобігливо никав очима по велетенській статурі генерал–аншефа, Потьомкін відзначив у думці, що цей царьок не страшний, що його можна спокійно благословити на кримський престол. — Правда, — продовжував калга–султан, — я не що інше, як брила землі, однак походжу з древнього коліна Чингісхана…
— Ну, певно, певно, — Потьомкін заспокоїв Шагін–Гірея примирливим жестом. — А ти, мабуть, ханства хочеш? — спитав, по–змовницьки прикладаючи долоню до уст.
— Батьківщина кличе мене, ваше сіятельство. Мій брат Сахіб, хай милостивим буде до нього Аллах… Чи може мій брат, що сів на необ’їждженого коня, їхати по своїй волі, незалежним шляхом, віддаючи одночасно повіддя до рук іншому?
— Що ти маєш на увазі? — насторожився Потьомкін.
— Сахіб шле фірмани султанові… А Крим став незалежним.
— Звичайно, звичайно! Твого брата треба і справді до рук прибрати.
— Сахіб такий, що коли б він став торгувати чалмами, то люди почали б родитися без голів.
Потьомкін лунко розсміявся.
— О, тепер я уже знаю, чому ти так упирався зі своїм тюрбаном! Носи, носи на здоров’я… Ну, гаразд. Забирай свій почет, гарем і прямуй до Бахчисарая. Там зголосишся до полковника Синельникова, начальника гарнізону.
— Як то — зголошуся? — зніяковіло перепитав Шагін–Гірей. — Який гарнізон? Адже за угодою у Карасу–базарі Крим оголошений незалежним. Навіщо вільних охороняти?
— Постій, постій, — примружив око Потьомкін, скляне холодно дивилося на калгу–султана й морозило страхом; генерал–аншеф підступив до Шагін–Гірея. — Тобі нічого не говорив мій ад’ютант? Нічого… Так ось що: на всяк випадок запишися хоча б капралом до Преображенського полку. Хан, що не розуміє політичної ситуації… Від Порти захищатиме тебе бахчисарайський гарнізон! Словом, запам’ятай на весь час твого ханування таке: якщо господар любить грати на бубні, домашні мусять уміти танцювати… Ну, йди, йди, доки я не роздумав.
Шагін–Гірей хутко причинив за собою двері, Потьомкін засміявся йому вслід. Узяв келиха зі столу, допив. Тільки тепер запримітив, що весь час не випускав з руки томика Вольтера.
— А на нашу честь, — промовив, — воздвигнуть вівтарі, маестро Вольтере! І вам, і мені. Ви собі пишіть про всіляких там Лойол, може, ваші писання колись сподобаються людству і воно оцінить вас належно. Та мої книги ось тут…
Захмелілий Потьомкін підійшов до книжкової комоди й почав викладати на столика книги. Одна впала на долівку, розгорнулася, і дивовижні сторінки–асигнації в сотні, тисячі карбованців вишкірилися до свого власника двоголовими орлами.
— Ось що я маю. Бібліотека грошей! І за них воздвигатимуть мені вівтарі. За життя… За життя! А на те, що буде по смерті, начхати. Маю владу, маю жінок, саму царицю тримаю у своїх руках. Я граф… Завтра буду князем Таврійським. Але мені цього мало. Царства хочу!..
А коли охолов, покликав до себе ад’ютанта й наказав:
— Поклич обер–шталмейстера, хай доповість, чи об’їжджені козацькі румаки. А сам гляди, щоб на завтра все було готове в дорогу: не можна мені спізнитися на московські торжества.
Розділ дванадцятий
І враз Мамаїв кінь, вирисуваний на казематній стіні всюдисущим химородником, повернув до колодника голову, блимнув чорним вологим оком, махнув головою, показуючи на свого вигнутого хребта, стукнув копитом; умить скочив в’язень на коня, припав до хребта, і сивий огир, здибившись, щосили вдарив передніми копитами у двері. Гримнули обаполи залізної затули об коридорні мури, упали ниць вартові, вражені неймовірним жахом. Кінь з вершником вихопився на монастирське подвір’я, збив з ніг архімандрита Досифея, що саме вийшов, ситий і вдоволений, з трапезної, і знявся над пожовклими березами, над гострими шпицями ялин; унизу здивовано зорили десятками синіх озер посумнілі острови, а море котило на берег вали лютої хвилі; тихі салми24 вже затягувалися крижаною паволокою; дерев’яні церковці на горі Сокирній і на круглоголовій Ґолґофі щораз маліли, звужуючись до цяточок, а далі й зникло все, мовби ніколи не було на світі Соловецьких островів. Крилатий козацький кінь летів супроти часу і врізався з вершником у товщу прожитих років.
А потім мчав неозорими степами, ховаючись у волотті високої тирси. Позаду вершника сиділа, обнявши його за стан, молода жінка, вітер вихоплював з її уст пристрасний шепіт і розсівав по споловілих травах, та вершник чув лише те слово, яке йому найдуж було потрібне; кінь перепливав і вбрід долав Псло, і Ворсклу, і Орель, і Самару, і Вовчу, поки не спинився пити воду з Берди, що прокрадалася між високими берегами до Азовського моря, придушена важкими осінніми туманами.