Кашовар помішує ополоником тетерю у казані й аж порскає від сміху, Сисой слухає й дивується, як то можна отаке вигадати, а Саранчі теж дивно з дотепності того самого Панаса, якого він ще кілька років тому водно на глум піднімав при товаристві.
— А вранці жінка його кличе, — продовжував Панас, — питає, де він був. "Та обмарило, то я під биком спав". — "Гей, та чи ти знаєш, — сплеснула жінка руками, — що скоро будеш телитися? Іди до чужої слободи і там телися, а у своїй слави не набирайся". Пішов бідний Хома аж на третю слободу і до якихось господарів на ніч попросився. Поклали його на піч, а тут уночі корова отелилася. Мороз був лютий, то вніс хазяїн теля до хати та й біля Хоми примостив. Пробудився Хома, полапав біля себе: так і єсть, отелився. Ну, слава тобі Боже! Та скоріш шапку в жменю і — в ноги!.. Ну, а господарі вранці глип: нема чоловіка. Де ж бо міг подітися? Напевне, теля з’їло…
Від сміху аж блискітки інею бризнули в морозне повітря.
— От зміїне кодло жіноче, хай йому трясця! — озвався кашовар. — Тож–бо кажуть, що одна самого святого Петра відлупцювала.
— Та ну? — підохотив Саранча кашовара.
— А їй–богу! Якось ішли по землі Господь з Петром, та й питає Петро: "Чого ж ти, Боже, так зробив, що чоловік над жінкою коверзує? Хоч на один вечір дай їй волю". От попросилися вони до одного чоловіка переночувати. Примостив їх господар під припічок, аж прибігає жінка та давай чоловіка лупцювати: "Бач, собачий син, ще й ночувальників пустив". Тоді взялася за Петра. Била, била, зморилася, впала та й заснула. "А що, — каже Бог, — допросився, Петре, на один вечір жінці волі? То вже тепер знаєш, нащо я зробив так, щоб чоловік над жінкою верховодив. Як дати їй власть, то битиме вона не тільки чоловіка, а й усіх святих".
Від броварні до Саранчевої кабиці наближалися велетні Лабза і Журман, побравшись руками за плечі. В козаків аж очі рогом стали: чудеса Господні — Журман із Лабзою чоломкаються!
— Не на добро оте братання, — мовив Саранча. — Так і жди веремії.
Велетні зупинилися, вгатив Журман Лабзу долонею по рамені, вдоволено крекнув:
— Ну, братчику, й набив же ти мені пику!
— Кріпко? — питає Лабза.
— Дуже кріпко.
— То давай миритися. Вип’ємо?
— Вип’ємо.
Курінний отаман сам налив зі сулії повні кухлі сивухи, подав побратимам із Титарівського куреню, що вічно гендричилися і миру межи них ніколи не бувало.
Перехилили разом, витерли рукавами вуса.
— Тож кажу тобі, братчику, — повів Журман, — що на свої очі бачив відьму. Тільки не переч, бо вдарю. Позаторік, я тоді ще аргатував у полковника Чорноти, на сам Святвечір йду до худоби, аж гульк — білий собака біля ноги треться. Як я його вперіщу палицею по шиї, бо знай: білий пес на Свят–вечір то достеменно відьма. І що гадаєш: на Різдво вранці дивлюся — іде задвірками сусідка, шия звернена, стогне. Я за нею…
— То була відьма родима, бо з хвостом, — перебив Лабза. — А є ще роблені відьми — оті злющі! Бо їх матері — відьми родимі — праведних дівчат на чортиць перевертають. Візьме свою дочку, поставить між ножами та й каже їй три рази через голову перекинутися. А тоді вхопить за потилицю рукою і тисне, аж поки піна з рота не піде, а на ножах кров виступить. Я таку відьму бачив…
— То дурниці, — не здавався Журман. — У тій слободі, де я аргатував, жив Хома Провора. То в нього змій був. Він жар їв, вуглем с… а з вух дим ішов!
— А це вже брешеш! — скочив Лабза і зацідив побратима у вухо.
Хитнувся казан, вилилася юшка, почали збігатися в коло козаки, хто обставав за одним, хто за другим — і розпалився на базарі кулачний бій.
Старшини гуляли в курені кошового отамана. За сирном15, що аж угинався під судіями з медом, інжирними та папоротними горілками, заставленим вуджениною, салом, ковбасами, фруктами, сиділи генеральні старшини: писар Іван Глоба, суддя Павло Головатий, булавничий, хорунжий, паланкові полковники, деякі курінні отамани і серед них Антін Головатий, осавул Макар Ногай і піп Сокальський.
Калнишевський пив мало. Він чекав, поки, за звичаєм, прийдуть до нього на ралець16 майстри з Гасан–баші. Почастує їх медом, а тоді й самому можна буде набутися. А ще тривожне передчуття негоди проймало його. Раду треба завтра скликати, бо сказано навесні в похід на турка йти, а він не знає, що відповість козацтво, уманською різнею розбурхане, Коднею упокорене, каральними експедиціями Ногая озлоблене. Кошовий зиркнув на осавула: засмагле обличчя Макара збрижилося зморшками, жовна випнуті, скісні очі злі, а влади над ним не має кошовий отаман і припинити його гонитву за гайдамацькими недобитками не в силі — виконує Ногай царську волю, і ключі від пушкарні в Ногая, тож до суду над замкнутими колодниками й не знатиме Калнишевський, хто сидить у січовій зброярні–тюрмі.
Не йдуть майстрові на ралець… Уже пополудні, а їх нема. Не на подарунки чекає отаман, а на увагу й дотримання звичаю, бо коли звичай на Січі ламається, не жди добра. О, вже чутно тупіт на дворі — певно, йдуть. Калнишевський наливає у поставці меду, та під вікном затягують колядку хлоп’ячі голоси:
Христос родився, щоб мир звеселився,
Родився в стайні, а не в хаті,
От диковина яка!
Віл та осел стояли у ясел —
Та й ті Христа пізнали,
І дишуть на нього, бо знають на кого,
Ще й на коліна упали.
Засміялися старшини, дослухаючись: це школярі січової школи колядують свою власну віршу; скривився Сокальський, невдоволений такою легковажністю своїх вихованців; повеселів кошовий отаман.
А тріє царі принесли дари
Аж од Востока.
І там поклали й поздоровляли
По–письменницьки звисока.
Вийшли старшини на поріг: чималий гурт підлітків оточив велику шестикутну зорю, обличчя хлопців поважні й червоні від морозу, клубками йде пара з ротів, добре дбають школярі перед куренем кошового отамана — знають, що коляду дадуть тут щедру.
Йосько старенький гостинці прийняв:
Сядьте у нас, почастуємо вас,
Чим Бог нам дав.
Зараз їм підносе по чарці сивухи
Та по кухляті варенухи,
Царі як хлебнули, то зразу поснули,
А Йосько й каганець погасив.
Усміхається Калнишевський на порозі, а міхоноша не ликом шитий: знає, що ясновельможний пан отаман рідко коли сміється, а якщо вже веселий, то й щедрим буває, — підбіг до самого та ще й приказав: