Л ю б и м с ь к и й. Я й досі не знаю, у чому мене звинувачують.
Ш е ш к о в с ь к и й. Насамперед я хочу знати, куди ви поділися по тому, як зачитали на Комісії заперечення депутатові від Малоросійської колегії полковникові Дмитру Наталіну.
Тоді Любимський ще раз виступав на сцені. Публіки було набагато більше й соліднішої, ніж у Києво–Могилянській академії. Власне, публіка була за стінами Грановитої палати, всередині ж її зібралася купа лицедіїв на генеральну репетицію. Спочатку відбулася довга церемонія ручколобзання її величності. Видовище було досить кумедне. Депутатів зібрали в Чудовому монастирі, де вони склали присягу на вірність державі, потім генеральний прокурор князь Вяземський провів їх парами до Грановитої палати й вишикував у довгу чергу до ручки монархині. Вона стояла перед троном у горностаєвій мантії, оперезана через груди широкою пурпуровою стрічкою з восьмикутною зіркою посередині, голову обтяжувала золота корона, яку прикрашав яскраво–червоний рубін.
Любимський підходив до престолу слідом за Полетикою. Йому, до речі, цікаво було зблизька глянути на персону, про яку говорив цілий світ, але портретів якої малярі ще не встигли намалювати. Нарешті з–перед його очей вступилася спина Григорія Андрійовича, й імператриця піднесла Павлові руку для поцілунку. Павло впритул глянув на Катерину: його вразив жорстокий закрій її тонких губ, які щільно, ніби дві наклеєні червоні смужки, відбивали два ряди зубів. Смужки ледь–ледь розступилися й пропустили слова: "Який юний…"
"Мене збентежила увага імператриці. Я затримався на один лише мент, що зовсім не дозволялося ритуалом, ззаду натужно дихали побожні й нетерплячі депутати, та за цю мить я встиг побачити блиск її очей і впіймати в тому блискові силу безмежної влади над життям людей, народів і над моєю власною молодістю і честю. Я зрозумів, до якої прірви може затягти царицина увага і якою ціною треба платити за неї.
Я зрозумів і те, що тільки ця людина має право голосу й ще раз переконався в цілковитій абсурдності законодавчого зборища. Тут усі сліпі, глухі й без’язикі. Тут говоритиме вона одна, та їй захотілося, щоб шістсот чоловік навіч підтакнули. Тут не розв’яжеться — зміниться чи вдосконалиться — жодна буква видуманого царицею закону, тому що до нього закладені принципи безконтрольного свавілля".
І тоді Павло щиро пожалкував, що покинув Страсбург. Що дасть його присутність на Комісії? Нічого. Тут сперечатимуться, промовлятимуть, а закони, написані самодержцем, помандрують звідси до губернських канцелярій, не змінені ані на йоту, до того ж із підступною припискою: вони схвалені представниками всіх станів. Тож підпорядковуйтеся, раби, законам, яких ви самі собі забажали. Смиріться без ремствування.
Однак відступати не було куди. Тож коли йому, лицедієві, сказано виголосити монолоґа, нехай його слова будуть гідні хоча б власної честі.
Л ю б и м с ь к и й. Заперечення Наталінові зачитував депутат Полетика, я ж виступав зі своїми власними думками, а опісля виїхав до Страсбургу продовжувати студії.
Ш е ш к о в с ь к и й. Шкода, що я не був присутній на засіданні, коли черговим генерал–ад’ютантом Комісії був граф Кирило Розумовський. Ви б не виїхали до Страсбурга. Депутатська недоторканність… Пхе! Наскільки я знаю, депутати перебивали вас, а потім зовсім позбавили слова.
Полетика говорив довго.
"Більш як сто років тому, — волав він із трибуни, — український народ, розлючений і ображений неправдами, позбавлений своєї віри, прав і вольностей, по довголітній кривавій борні й по багатьох славних побідах вибився з–під лядського ярма і разом зі своїм гетьманом Хмельницьким не з принуки, а з доброї волі піддався під великодержавну руку царя Олексія Михайловича. Користь від цього добровільного об’єднання чимала: приріст державного титулу, розширення території, заселення пустельних земель, прикриття від татарів, що колись доходили аж до Тули, безплатна козацька військова служба, а малоросійський народ хоче на заміну лише одного: зрівняння у правах українського дворянства з москвинським. Я звертаюся до тебе, государине наша, — звів руки Полетика, перерахувавши всі домагання Малоросійської колегії, — заступися за нас. Ваша імператорська величність, скликаючи нинішні збори, дала нам свободу виявити свої жалі. Малоросійська колегія хоче обтяжити наше становище, очорнити наш народ. Уся надія на вас, тільки ви зможете повернути нам наші права. А за це люд український воздвигне вам монументи і жертовники не на землі, а в серцях".
Німо було в оббитому пурпуром залі, тихо, мов маятники, похитувалися люстри, а імператриці, до якої волав депутат Полетика, у залі не було, присутні ж мовчали, не знаючи, як реагувати на слізні слова промовця.
Тоді попросив слова Любимський, і Кирило Григорович дозволив.
"Сказав пророк Ісайя, — почав Павло свою річ із Біблії: — "Висипають із мішків золото, важать на вазі срібло, наймають золотаря, щоб вилив з того металу бога, б’ють поклони й припадають перед ним навколішки, і стоїть він, не здвигнеться зі свого місця, кричать до нього кричма, та він не чує". — По залі пробіг шелест, далі — гомін, Павло підвищив голос. — А ми таки кричимо: нема тепер на Україні жодного стану, якому б не обкроїли звичайні людські права. Нам пропонують нові закони. Як же ми можемо із вдоволенням їх прийняти, коли вони велять, щоб посполиті називали себе кріпаками. Ці закони у самій своїй суті беззаконні.
Павло бачив, як набрякали люттю обличчя купців, поміщиків і чиновників, він квапився сказати все, а гамір наростав; засовався на кріслі генерал–ад’ютант Розумовський, а з першого ряду свердлив промовця поглядом депутат з пов’язкою через одне око.
Л ю б и м с ь к и й. Так, депутат від башкирів, татар і калмиків Потьомкін — вони його й справді обирали, Степане Івановичу? — кричав, що досить панькатися з хохлами.
Ш е ш к о в с ь к и й. Як ви розмовляєте? Отже, ви говорили таке: "Малоросійська колегія пропонує перевести козацтво до регулярних полків. Навіщо заводити нові порядки, противні нашим правам і звичаям?"
Л ю б и м с ь к и й. До цього я ще додав: "Усякий народ повинен мати воїнів зі самих себе. А інакше — то вже схоже на те, якби от закликали вовків стерегти вівці".