А втім, не треба мені ваших порад. Там — Уляна, цього досить… Ні, цього мало. Ким я повинен повернутися до Уляни?
Вечір був звичайний, як завжди в бурсі за Даниловою бандурою, коли хлопці співають і тужать або ж витинають "тринди–ринди–триндиченьки, на болоті індиченьки", а потім розходяться. І розійшлися. Залишилося тільки три: Беллона, Марс, Бунт і ще гість — мосьє Луї. Ще гомоніли струни, ловили якусь мелодію, а гість отак, ніби між іншим, сказав:
— Вольтер на вигнанні у Ферне6 працює над історичними опусами. Нині цікавить його Московія. Дивовижна широта знань цієї людини.
— Ви маєте на увазі найновішу його працю про Петра І? — запитав Любимський.
— Так. Але що цікаво: концепція цього історичного дослідження полярно протилежна концепції "Історії Карла XII", що вийшла колись у Руані, маю на увазі місця, які стосуються України.
— Тут, очевидно, далася взнаки слабкість філософа — його пристрасть подобатися сильним світу цього, — мовив Любимський, спохмурнівши.
— А мені здається, — на губах Луї прослизла скептична гримаса, — що Вольтер просто розчарувався у можливостях козацтва, народу вашого. А гетьмани… Навіть Хмельницький страждав комплексом неповноцінності: розбивши наголову польське військо, вже під Замостям, звідки видно було Варшаву, дав згоду на елекцію короля Яна–Казимира і присягнув йому. Ніяк не можу зрозуміти, чому він далі називав себе підданим короля, коли в того фактично не було вже королівства…
— Звичайно, вам це тяжко зрозуміти, — відказав Павло. — Як і нам. Видно, непроста то річ — творення нації і держави…
— Останній же ваш гетьман, Розумовський, — продовжував Луї, — дав Вольтерові всі підстави для розчарування. Яке неоригінальне і примітивне його турне по Європі по тому, як у нього відібрали гетьманство. У дворі могутнього Фрідріха Великого гостює екс–гетьман, якому в обмін на булаву дали пенсію в шістсот тисяч карбованців річно і маєток у Гадячі! Вольтер з явною іронією називає його в листі Кандідом7, а він, приймаючи цей беклемес за чисту монету, подається до Франції, домагається аудієнції у Руссо — до Вольтера, бачте, не потрапив, — і, мавпуючи Катерину, пропонує філософові стати директором своєї власної бібліотеки на ренті Розумовського або ж переїхати до його гадяцького маєтку.
— Мені здається, мосьє Луї, що ви трохи несправедливі щодо Розумовського. Звісно, він не зразок державного керманича і міряти його аршином історію України не можна. Проте він людина насправді освічена і по–своєму, хай і пасивно, бажав добра Гетьманщині. Саме через це й постраждав. Домаганням спадкового гетьманства хотів зберегти автономію України…
Данила Кулябку знудила розмова Любимського з Луї. Повержений Марс закинув за плечі бандуру й попрощався.
— Річ не тільки в Розумовському, — уперто провадив далі своє Луї. — Ваша нація не дає ні видатних полководців, ні високих світочів духу. А Вольтер схиляється і перед одними, і перед другими.
І тут прорвало Любимського — несподівано для нього самого. Француз теж не сподівався такого спалаху, він знайомий з мосьє Полем. Поль — раціоналіст, зовсім не вражений національною сентиментальністю, він сам не раз глузував із Данилових шароварів і жупана, в які той полюбляв одягатися по неділях… Що сталося, мосьє Любимський, що я повів такого?
Павло підвівся зі стільця і сперся обома руками на стіл, пронизуючи знавіснілим поглядом гостя. Те, що сам про себе стверджував іноді, вважаючи, що має право на самобичування, — прозвучало в устах чужинця погордливо, набрало іншого змісту, образило і кривдою, хтозна–ким заподіяною, ударило в саме серце.
— А твій Вольтер знає мою землю? — проказав крізь зуби. — Знає він той молочно–медовий коридор між Європою й Азією, яким проходив хто хотів з вогнем і мечем, залишаючи по собі попіл, руїни, шибениці й палі, беручи собі за своє і силу нашу, і совість нашу, і дух, і розум? Знає він, що лемеші ми перековували на шаблі, шаблями землю орали, що вічний, щоденний ворог не давав нам скибу доорати, молитви домовити, дітей докохати? А може б, його Франція давно знефранцузилася, якби її Бог висквернив нашою фортуною… А ми вчилися і вчили, годувалися і годували, пили і поїли — усіх і вся! І бухало джерело достатку навіть тоді, коли землі не торкався леміш, а світло науки — душ людських. Нас убивали, нас навчали самоїдства, нас заманювали золотом і лівреями, нам ламали хребти, у диби брали наш вільний дух, але ми є!
— Мосьє Любимський, мосьє…
— Світочів духа не бачите в нас! А чи ви знаєте, що дочка київського князя Ярослава Мудрого, Анна провадила державну документацію французького двору, бо її муж, король Генріх І, був неписьменний? А хто розбив під Хотином Османа II — ви чули що–небудь про гетьмана Сагайдачного? Чия земля народила Сірка — пострах блискучої Порти? А славу їх ми зі своєї добродушності віддавали в чужі руки. Філософ Яків Козельський, що висунув ідею суспільного договору і переклав вашу "Енциклопедію", працює секретарем у петербурзькому сенаті, а вченого Симона Тодорського в гувернери царям приставили. А Сковорода, великий наш Сковорода, немов жебрак, з ціпком по Україні блукає і, певно, на своїй батьківщині не має і сотої частки тої поживи, що годує нині на вигнанні Вольтера!
Луї заспокоював Любимського. Він не хотів його образити, він розуміє, співчуває…
Інспектор Михайло Щербак із Пирятина, той, що потім напише доноса ректорові Києво–Могилянської академії, мовчав. О, цей не обмовиться ні словом. Він знає, що Любимський має рацію, він сам так мислить, але йому хребта уразила маленька кар’єра, яка потім, дозрівши, переламає його навпіл. Один тепер у нього клопіт: заперечити Любимському не вміє, притакнути, крий Боже, йому не можна — краще б не чув цієї розмови! Але таки чув і мовчати не сміє, він зобов’язався доносити начальству академії про те, чим дихають і що говорять студіозуси з українського земляцтва. Служба!..
Любимський зневажливо глянув на Щербака, і той, ображений, вийшов. Павло мовив до Луї:
— Нашим будителям тяжче, ніж французьким, вони не мають можливостей друкувати свої праці. Сковорода ходить від хати до хати й будить обивателя живим словом. Наче скульптор, що шліфує гранітну брилу і з безформного каменю творить подобу мислячої людини. Та справа ця забарна. І тому здається чужинцям, що народ мій спить. Але я відповім вам словами самого Сковороди: "Всякий сон пробудний. Хто спить, той не труп задубілий. Виспиться, пробудиться і забодрствує!"