Іван Максимович подався вперед. Він наче десь бачив цього лицаря, колись з ним у житті зустрічався, але губиться обличчя старого в сутінках… Чекай, чекай… Підвівся, щоб підійти до дідугана, та цієї миті з–за сусіднього столу виступив високий чоловік, молодий на вигляд, в чорному сурдуті, глянув на козака, що сидів за хмарою диму, смалив люльку й не цікавився більше чужинцями та їхніми тостами, потім промовив до притихлих гостей по–французьки:
— До вашого тосту, панове, я додам тільки одне і з радістю перехилю за це чару: прийде час — і незрима рука напише і в Парижі, і в Петербурзі останнім Валтасарам вогненними літерами на стінах: мане, текел, фарес1. Я вип’ю за предтеч того судді — за дивака Руссо, педантичного Канта, наївного просвітителя імператорів Вольтера і за українського філософа Сковороду.
Надпив з келиха, скоса глянув на офіцера, що сидів поруч.
Синельников був украй збентежений. Він теребив пальцями аксельбанти, не знаючи, як повестися. Не личить воїнові кликати поліцмейстера, але розмова в шинку ставала вкрай небезпечною, вона була страшніша від промов Пугачова на козацьких зборищах. А прем’єр–майор Синельников присягав імператриці, і його обов’язок — боротися з її ворогами. Як тут бути? Ні, краще вийти. Перед ним блискуча кар’єра, і її втрачати не можна. Але він здатний лише до чесної битви, доносити не вміє і не може. Тому геть, геть звідси, щоб не слухати крамоли… Проте було цікаво, хто ці люди, що вони ще скажуть. Знайшов для себе рятівне: "Але ж я не конче повинен знати французьку мову…"
Чужинці загомоніли, захоплені сміливими словами незнайомого, бурхливими жестами запрошували його до свого столу: чом же мосьє відразу не признався, що він теж француз?
Чоловік у чорному сурдуті відвів очі від офіцера — Синельников сидів пригнічений і аж ніяк не навіював підозри, — усміхнувся.
— Я не француз. Я теж козак, хоч не ношу шаблі й шароварів. Батько мій був козаком. Але чому вас дивує наша освіченість? Хіба не відомо вам, хто і з яких країн учиться в Європі, невже не відаєте про те, що й ваші земляки здобувають освіту в Києво–Могилянській академії? Я ж учився в королівському педагогіумі в Страсбурзі і єсьм бакалавром філософії, а мої ровесники слухали лекції в Оксфорді й Галле, а деякі мали щастя навчатися фізичної географії в самого Іммануїла Канта в Кенігсберзі…
Заінтриговані чужинці підвелися з–за столу, підійшли до незнайомого, придивлялися до його молодого обличчя, значуще перезиралися між собою; вавилонська вежа з циліндрів залишалася стояти кумедним символом імперії і з обох боків підтікала, замість Тигру і Євфрату, бургундським вином, — обступили й разом заговорили, знайомлячись: вони, художники, лікарі, юристи, супроводжують у Московії паризьких гостей — філософа Дені Дідро і публіциста барона Фрідріха Ґрімма, які приїхали скласти візит північній просвіченій монархині Катерині II.
— Мосьє бакалавр напевно знає, — заговорив довгов’язий француз, — що російська імператриця милостиво закупила у збіднілого Дідро книги і, не забравши в нього жодної, призначила філософа директором його власної бібліотеки, сумлінно виплачуючи йому щорічну ренту. Вольтер був захоплений вчинком Катерини, він назвав її "моя Като", а Дідро, о бідний Дені! — заламав руки француз, — з великої вдячності приїхав поклонитися своїй покровительці, привізши зі собою подарунка — двадцять шість картин Рембрандта! — але, на жаль, у невдалу пору північна Семіраміда, незрівнянна Вольтерова Като мала в цей час зіпсований настрій: маркіз Пугачов домагався, бачите, її руки, чи то пак престолу, ха–ха! Потім благодійниця помітно повеселішала — Пугачова спіймали і з почестями привезли до Москви. Ха–ха! — вдавана усмішка на обличчі француза раптом змінилася виразом презирства й ненависті. — Його у клітці везли, як індійського тигра, і нині він стоїть у клітці в борговій тюрмі поряд із монетним двором. Так, так! Клітка така вузька, що в’язень не може навіть клякнути. Він стоїть і мовчки дивиться на людей, тамуючи нестерпну муку. О, бідний мосьє Дідро! Йому дозволили подивитися на Пугачова, і філософові стало погано. Він позавчора вернувся до Петербурга, щоб їхати геть звідси, де в’язнів тримають не в тюрмі, а в клітці! Я… я, знаєте, лікар, і таке, таке…
Розпалений француз сягнув по свого пугара і вихилив його до дна.
— А вона сказала великому мудрецеві світу, коли той завів розмову про закріпачення московських селян, ваші, мовляв, сміливі принципи придатні для трактату, а не для діла, ви маєте справу з папером, що все стерпить, а я з людьми. І в той же час, лицемірно афішуючи себе ученицею Монтеск’є, складає прожекти найгуманніших законів на підставі його праць. О, бідний директор бібліотеки північної Семіраміди!
Гарячого лікаря зупинив його колега, старший з виду, спокійний. Поклав йому руку на рамено й легким порухом голови вклонився бакалаврові філософії.
— Я юрист, мосьє. Моє ім’я Шарль. Я об’їздив багато країн Європи, щоб познайомитися з правовими нормами сучасного світу. Мене цікавить не тільки юриспруденція, а й історія. Я трохи знайомий з минулим України, читав праці Вольтера з цього питання. І тому прошу вибачення за нетактовність нашого колеги, який, хоч і не зі злого умислу, образив вашого лицаря. — Він кивнув у бік сивовусого козака, що сидів у задумі і, мабуть, не прислухався більше до розмов. Бакалавр філософії слухав і одночасно стежив за козаком, наче боявся, щоб той не вийшов з шинку. — Але я не можу збагнути, як це сталося, що Запорізька Січ з вільної демократичної республіки стала опорою темної сили деспотизму. Розумію, є примус, але ж покора тиранам, видно, ввійшла у вашу психіку. Який був момент — Пугачов! Революція! Хай темна, неосвічена, проте вона захитала основами імперії. Чому запорізьке козацтво не підтримало повстанців, а навпаки — пішло на службу до самодержця?
У залі почувся приглушений стогін: якийсь ґевал, звалившись на стіл, мимрив мирно у дрімоті. Козак сидів незворушно, зіжмакавши в кулаці довгого оселедця.
— А як пояснити, — відказав бакалавр філософії, — що колись у Римі місце Цицеронів,Катонів, Лівіїв зайняли громадяни, що не сміли висловлювати своїх думок, та чернь, для якої вище блаженство полягло в тому, щоб діставати по дешевинці їжу й витріщатися на процесії?