Журавлиний крик

Страница 136 из 137

Иванычук Роман

Може, й так, та про справжню їх долю ніколи не дізнається Любимський. Це жорстоке своєю безнадійністю "ніколи" дедалі дужче прив’язувало Любимського до Львова, та водночас у непроглядному майбутньому ввижався йому, немов сьогодні синя смужка на сірому небі, день, коли той кордон зникне із землі, мовби ніколи його й не було, і до нього прийдуть…

О, благословенні мрії! Що сталось би з людиною, якби вона враз стала не здатною уявляти кращу днину? Але ж почекай, Павле, ти пережив багато і добре знаєш, що те "ніколи" все–таки має свій кінець: для стіни соловецького каземату знайшовся залізний брусок, для неприступної Бастилії — одна–однісінька мить гніву паризької бідноти, то прийде час і на кордон, що перерізав твою землю: зріє ж у народі думка, що й народжується для того, щоб викувати новітнього меча.

Крупинки, дрібні макові зеренця діл людських? Але ж з найдрібнішого насіння проростає міцне зело, цвіте й розсівається знову…

Перший рік нового сторіччя приніс Любимському велику радість із терпким смутком змішану: Іван Котляревський відповів з Полтави на його листа. Прийшов пакет, а в ньому книжка "Енеїда" з дедикацією на титулі: "Першому читателю моїх Троянців професорові філософії Павлові Антоновичу Любимському на пам’ять про нашу зустріч у Полтаві 1793 року". І короткий лист, в якому повідомляв, що про Павла Василенка нічого не знає, пропав за ним слід…

Тоді Любимський уперше зазнав двоякого почуття: фізичної відчуженості від далекої України, й зріднення зі Львовом, і — духовної спільноти з людьми, що прозрівають по обидва боки заклятої межі.

А мова поеми Котляревського — мов джерельна вода, живлюща, глибинна, можна нею висловлювати і радість, і сум, і філософську думку, вона багата сама собою, не потребує домішок і котурнів високого штилю; тож чому мусить Любимський разом з мудрецем Петром Лодієм навчати студентів мертвеччини? Мова тут інша? Ба ні. Така сама — у побуті й піснях; чому ж вони, просвітителі народу, створюють ще й духовну межу на єдиній землі?

…Професор Лодій повернув Любимському поему Котляревського, він не сприйняв її.

"Ви насправді переконані в тому, що такою мовою можна викладати в університеті філософію — найвищий здобуток людського розуму, — мовою, якою розмовляє пастух? Нас просто засміяв би вчений європейський світ".

"А так, засміють студенти. Їх у нас залишилося небагато. Вони воліють вивчати філософію латиною, німецькою, польською, бо то природні мови; так, то мови, якими говорили римські й говорять нині німецькі й польські пастухи. А ця, якою ми навчаємо наших вихованців, — ні церковнослов’янська, ні московська, ані українська, нема на світі такої мови!"

"Я сам це відчуваю, проте ніколи не погоджуся з тим, що мова Котляревського або ж нашого пароха Івана Пашковського з Тернопільщини, що додав до свого списку "Богогласника" власні вірші, може стати на один рівень із визнаними світовими мовами".

"Але ж чому ні? Граматика простої мови така сама, як і книжної, лексичний склад незрівнянно багатший, а стиль!.. Ви ж поклонник веймарця Гердера, а він видав книгу "Голоси народів у піснях", до якої увів і слов’янську поезію, і проголосив народні пісні, балади, перекази вищим мистецьким досягненням".

"Гердер романтик".

"Ви не хочете вийти з учорашнього дня, професоре. І не можете. А за романтиками — поступ. Йоганн Гердер давно перевернув табелю цінностей, він проголосив майбутнє за національною поезією й відкинув класицизм, що служить абсолютизмові. Зробив він це за десять років перед Французькою революцією, генієм своїм уздрівши революцію духовну, яка завжди йде попереду змін суспільних формацій. Ми трагічно запізнюємося, професоре, а тому я далі поруч з вами йти не можу і з глибокою до вас вдячністю прощаюся. Піду працювати звичайним учителем Ставропігійської школи, є там для мене місце, й навчатиму малих дітей того нового, що прийшло нині у світ. Бо вірю: є уже серед них, мусить бути галицький Котляревський, і, можливо, Бог поможе мені розшукати його й допомогти".

Холодна мжичка над Львовом, небо затяглося грубою повстю — ні проблиску.

Треба зайти до Піллера забрати рукопис. А може, ще заскоро, може, він колись таки його видрукує?.. А тоді — колись — чи потрібна буде людям моя книжка? Хіба як документ часу. То чи не краще передати її шукачеві живлющої води нині — як спадок старшого покоління?

Мушу знайти його. Сказав бо Сковорода: "Безперервний ланцюг вериг, та його розгризає люд мислію своєю, коли в нього вибивають із рук меча".

Мокра клямка на брамі кам’яниці Піллера подалася униз, двері застережно скрипнули; повагавшись лише мить, Любимський увійшов до приміщення друкарні.

Львів, 1968—1973 pp.

Примітки

1 За легендою, на бенкеті в останнього царя Вавилонії незрима рука написала на стіні вогненними буквами слова: "пораховано, зважено, віддано". На другий день Валтасара знайшли мертвого, а Вавилонію завоювали перси.

2 1784 року Ахтіар перейменовано на Севастополь.

3 Так називали фіннів за найменуванням міста Каянаа.

4 Пайка одного монаха складала 9 крб. на рік.

5 Царські військові підрозділи, що квартирували в Україні.

6 Місто у Швейцарії, де Вольтер мав свій маєток.

7 Герой одноіменної повісті Вольтера.

8 Жереб кинуто! (латин.)

9 Козак–наймит у старшин.

10 Давньогрецький історик і політичний діяч IV ст. до н. е.

11 Столиця тогочасної Новосербії, нині Кіровоград.

12 Нині Слов’янськ.

13 Січовий будинок для послів.

14 Вогнище під казанами.

15 Стіл, за яким обідали козаки.

16 Іти на ралець — приносити різдвяний або великодній подарунок старшині.

17 Нижчий старшина, який відав стадами, що належали війську.

18 Двері фортеці, татарська назва Перекопу.

19 Ак–кая — Біла гора (тат.)

20 Джихад — Священна війна мусульманів проти християнів.

21 Авантюристка, яка видавала себе за дочку цариці Єлизавети.

22 Спеціально оснащені судна для підпалювання ворожих кораблів.

23 Тріангул — бойовий порядок — гострою колоною, трикутником.

24 Протоки між островами.

25 Курені, в яких розміщалися прикордонні залоги.

26 Єретик.

27 Грецький лірик VII ст. до н. е.

28 Посередність (фр.).

29 Хай живе нація! (фр.)