— Клубок пущений, друже, — сказав по хвилі Сковорода, — він уже котиться й не зупиниться, якщо люди усуватимуть каміння з його дороги, домотуватимуть його своїм прядивом, щоб був більшим. Ти ж хочеш позбутися тягаря своєї печалі ціною навіть власного життя. Що ж, це людське право. Але чи подумав ти, що позбудешся тієї печалі ціною людського горя. Ти упокоїшся, а люди не знатимуть того, що знаєш ти, і будуть далі жити в безнадії і покорі, бо ти, дбаючи про свій спокій, не захотів їм дати тієї крихти надії й посіяти серед них бодай мале зерно бунтарської думки. Люди навіть не проклянуть тебе, бо й не відатимуть, що був такий на світі, але ж тоді прокляни себе сам, відходячи зі своїм скарбом у небуття.
— Що я можу зробити, мудрий старче?
— Ти відчуваєш непотрібність свою, будучи в’язнем у келії Самарського монастиря. Але в цій в’язниці маєш перо, каламаря і папір. І поки умреш чи знову закують тебе в кайдани, запиши те, що знаєш, бо ніхто не має права носити свого багатства в собі, наче той захланний скупар, що закопує у землю бочівку зі золотом. Ти не знаєш, що буде завтра, нині ж у тебе є мить часу. Запиши літопис свого життя і життя людей, яких знав, думки свої запиши, розкажи про сумніви, що вповзли тобі в душу, і так напиши, щоб вжахнулися ті, які в боязні й зневірі впускають гадюк підлості і зради до своїх сердець. Дар твій Богом тобі даний і не лише твій він.
— Я думав про це завжди і свідчення маю — ходить же між людей "Історія Русів", і є у тій книзі й частка мого розу–му… З думкою — написати всю правду, яку знаю тільки я, вернувся на Україну. Та не сподівався я, що призабуте, а нині поновлене горе може бути таким спустошливим. Думок немає, руки опустилися… Десь на вигнанні живе моя дитина, якої я не бачив ніколи! Чуєш, старче, десь є моя дочка, яку батожать канчуками, а я у цей час маю сидіти за папером, немов печерський безрідний мніх?! Тобі не зрозуміти цього…
— То горе твоє, і в тобі воно перебуде, ти ж давно посвятив себе вищій ідеї, тож не зрадь її. Вогонь угасне, ріка зупиниться, а думка свого руху припинити не може ні на одну мить. Мчати вона буде й без тебе, та коли з вини твоєї сповільнить свій лет хоча б на мить, то окупиться та секунда роками неволі. Хай розлючує, а не в’ялить тебе твоє горе. Поклади на терези свого сумління печаль твою і печаль твого народу. І служитимеш тому, що переважить.
Мовчки поснідали. Сковорода підвівся, обійняв Тарловського, потім підійшов до Любимського й промовив:
— Кволий я став тілом, і недовго вже ходити мені по світі. А хтось ходити мусить по мені. Отець Кирило теж чесно дотоптує свою стежку. А ти ще молодий. Зроби стільки, скільки можеш. Менша посудина менше вміщає, але хай і вона наповнюється вщерть. Твій духовний глек великий, ти ж не наповнив його ще й до половини, і коли не зробиш цього — меншим будеш від найменшого.
Просив не проводжати.
І подався в останню мандрівку той перший, що подав своєю думкою порятунок обеззброєному люду.
Довго мовчали Любимський і отець Кирило. А коли побачив "дикий піп", як розслаблене горем обличчя самарського в’язня береться мужністю, промовив, усміхнувшись:
— Самотній єси, то сотвори собі чесне товариство… Колись у цій запорізькій пущі жив пустельник. Так уже часом нудно було йому, що, хоч і посвятив себе Богові, готовий був і лукавого в гості запросити. Вчув ці думки лукавий і підсунув йому люльку. "Оце, — каже пустельник, — тепер ніби удвох". Зрадів лукавий зі слабкості своєї жертви й поставив на стіл чарку горілки. "Оце так, якби утрьох", — зрадів пустельник, випивши. А вслід за цим з’явилися на столі каламар з пером. "Тепер нас уже десять!" — вигукнув грішник, продав чортові душу й літописцем став. Йди, синашу, до келії, бери папір, перо й віддавай таємницю свого життя людям.
…Уночі при світлі свічки Павло Любимський схилився над папером з пером у руці.
Розділ тринадцятий
На Сенатській площі серед білого осіннього дня несподівано запалало вогнище.
Здалось це великою дивовижею, хоч петербурзька біднота цілий день очікувала ілюмінацій, що мали спалахнути біля палацу Безбородька на Поштамтській. Граф готувався дати бенкет з нагоди взяття Суворовим Варшави, чернь нетерпляче чекала на вечір: якась крихта, може, перепаде з панських столів. Але ж то увечері — що ж це за вогні в пообідній час?
І посунула босота до Сенатської площі з усіх вулиць, провулків і нір. Її уже важко було чим–небудь здивувати: були коронації і в’їзди воєначальників після перемог, карнавали з нагоди іменин цариці й алегоричні маскаради, але ось це…
Посеред площі, неподалік Мідного вершника, палав величезний штабель зі сухих полін, дрова лунко потріскували, поруч бовваніла гора книжок. Біля книжкового стосу стояв у червоному каптурі й масці кат. На підвищення, зроблене з грубих фоліантів, вийшов аудитор головної поліції й виголосив не чуваний ще в Росії вирок:
— Дякуючи всевидющості й прозорливості її величності, у самому серці Росії — Москві виявлено книгосховище, де зберігалися і з якого розповсюджувалися крамольні писанія хулителів Бога, царя, народу й імперії. Їхній видавець і хранитель масон–мартиніст Новиков, що протягом багатьох років намагався порушити державні підвалини, сіючи крамолу серед підданих, замкнутий до Шліссельбурзької фортеці, яко ворог імперії, книжки ж його засуджені до спалення на вогнищі!
Аудитор опустив руку з гербовим папером, кат нагнувся, узяв оберемок оправлених у шкіру книг і з вигуком "анафема!" жбурнув їх у вогонь. Тут узялися за роботу підручні кати, вогнище вмить пригасло, немов злякалося такого бузувірства, білий дим повис над площею, та незабаром виповзли червоні язики і, набравшись сили, бухнули вгору.
Аудитор склав папір і мовив до натовпу:
— Кожний, хто хоче виявити свою вірнопідданість, повинен кинути жмут оного сміття у полум’я, усвідомлюючи, що очищає наш край од скверни!
Кати випросталися, чекаючи на допомогу. Гора була велика, на вогонь приречено тисячі книг, але навіть найчорніша чернь, приголомшена блюзнірським вироком, не поворухнулася. Неписьменний люд, який, може, й чував, що є десь на світі вчені мужі, котрі пишуть книжки, був уражений такою незмірною їх кількістю: скільки ж то умів працювало над ними, скільки–то не відомої їм мудрості заховано в них, і оце все має раптом згоріти — навіщо? А коли згорить, то що дістанеться їхнім дітям і внукам, невже й вони повинні залишатися темними, осліплені нинішньою злочинною пожежею?