"Якщо вся кров, пролита на землі, мститься на кровопроливцях, то які нагороди повинні бути за кров народу українського, пролиту від Наливайка до сего дня за те єдине, що шукав він свободи й кращого життя на власній землі і мав при тому замисли, усьому людству властиві…"
Павло приклав руку до чола, і раптом йому у вуха вдарив вереск катерининського ката Шешковського: "Рівно, рівно руку!" Він закрив книжку й прошепотів:
— Хто це… Хто це написав?
На обкладинці кучерявився заголовок, виведений кириличними узористими буквицями, — "История Русов", а під ним хтось намалював іконостас, обплетений виноградом. Посередині зі самої землі виростав високий колос, над ним угорі проступали обриси людських облич, знизу до виноградних грон підповзали людиноголові дракони, вужі і ящери, цей малюнок був теж знайомий Любимському, він обвів поглядом присутніх і ще раз боязко перепитав:
— Хто це малював?
Капніст й Котляревський нерозуміюче переглянулися поміж собою, Василенко сказав:
— Ніхто не знає автора. Напевно, багата їх було.
— А художник, що прикрасив обкладинку, теж вам не відомий?
— Художника я знаю. Це Сисой Шалматов, що живе в Турбаях.
— Диви! — вигукнув Василь Васильович. — Та то ж я його туди… — він раптом замовк, побачивши, як сполотнів Любимський. — Що сталося? — спитав стривожено.
— Шалматов… — прошепотів Любимський. — Він… одружений?
— Ні, — відказав Василенко. — Але що з вами, ради Бога?
— Нічого, нічого… Я знав Шалматова.
Він довго мовчав, ні на кого не дивлячись, а в голові дзвеніло одне й боляче било у скроні: "Павле, якщо з тобою щось станеться, волос не впаде з голови твоєї Уляни…" Любимський нахилився до Василенка й запитав тремтливим голосом:
— Шалматов ніколи не згадував про Уляну… Чинбарівну?
— Про Уляну Чинбарівну? З Лубен?.. Таж вона… — Василенко замовк, побачивши, як безнадія влягається чорнотою у сиві очі гостя. — Її дочка, Христя Любимська, — моя жона…
Розділ дванадцятий
У розрідженому передсвітанковому сутінку, що понад самарською дібровою повільно й тихо, мов тінь лелечих крил, відступав на захід, почулося пугукання.
Архімандрит Тарловський схопився з лежанки. То міг був застогнати й сич, шукаючи захистку перед днем, але чуйне вухо старого вловило в цьому пугуканні щось інше, ніж пташиний стогін, добре знайоме й таке далеке–далеке, аж нереальне. Він припав до віконця: за чавунним пруттям воріт хтось стояв — високий, у сірому баєвому сурдуті, простоволосий. Отець Кирило пильно приглядався, мало не витискав чолом шибку, але впізнати не міг. Бачив лише, що пришелець досить старий: спершись на костура і тримаючи в руках солом’яного бриля, він терпеливо чекав, поки на запорізький поклик отворяться ворота обителі.
Почув це пугукання і Павло Любимський, якого давній друг — "дикий піп" прихистив ранньої весни в потаємній келії Самарського монастиря.
— Пугу–пугу, козак з Лугу, — прошепотів він і склепив повіки.
Не козакував, ніколи й не чув цього козацького кличу, проте впізнав його, як упізнають сини голос батька, якого не бачили, але достеменно знали його з розповідей матері. Було те все, та вже нема, й це пугукання хоч і защеміло рідним болем, прозвучало неприродно, ніби хтось задумав на досвітку відіграти інтермедію перед стінами монастиря.
Підвівся на лежанці, прислухався. Ще раз обізвався пугач за монастирською огорожею; Павло чекав, поки почується брязкіт замків, тупіт ніг: звуки ці завжди будили в ньому рештки надії зустрітися з ними — своїми, стертими з пам’яті й ще не баченими ніколи. Так наслуховував він щогодини, кожної миті, але минали дні і тижні, а з неіснуючих уже Турбаїв — з вигнання не повертався Павло Василенко.
…Тоді з Полтави подалися вони на Капністовій бричці до Самарського монастиря, щоб заховати там на якийсь час "французького маркіза"; Василенко по дорозі зійшов і поквапився до Турбаїв, він забере звідти Уляну й Христину — може, вдасться перебратися з ними на Тамань до козаків. На Кобеляцькому шляху зупинили бричку пікінери, та пропустили, бо вельми обурився на зухвальство ротмістра поміщик Петро Капніст, а Любимського пройняла тривога: куди ж то суне військо, чи не на Турбаї?
Павло ледве впізнав Тарловського: старий висох, мов скіпка, й мало чим нагадував колишнього "дикого попа" з Воскресенівки; архімандрит же, видно було, повірив хіба що на слово Капністові, а не у справдешню появу того самого Любимського, з яким колись складав листа до кошового отамана. Але прихисток давав він усякому втікачеві — це те одне, що міг іще робити доброго Тарловський по смерті Синельникова. З архімандритом уже не рахувався жоден можновладець, проте досі ще ніхто не насмілювався чинити обшуку в монастирі чи посилати до монастирського маєтку консистентів на постій.
Потім отець Кирило по–своєму допитав гостя.
— Був у мене слуга Савка, — маленькі зіниці бігали у прорізі примружених повік, стежачи за виразом обличчя незнайомого чоловіка, що назвав себе Любимським. — А ще звали його Панасом…
— Триниткою, — додав Павло, і розпогодилося чоло у старого.
— Так, це ти у власній подобі, — сказав Тарловський, — але впізнати тебе не можу. Буду звикати до нового.
Короткі ночі злітали в розмовах; вряди–годи старий схоплювався — тоді лише Любимський впізнавав у ньому "дикого попа", — глаголав:
— Не можна цього брати зі собою до могили! Записати все це треба…
— Може, колись, отче… Мені треба їх побачити. Без них мої думки і я — усе марне.
Василенко чомусь барився.
Проминув кінець квітня і перший тиждень травня у нестерпно–пекучому очікуванні. А коли почалися маївки, долетіла за Самару жахна звістка…
Одного ранку Тарловський боязко прочинив двері до потаємної келії й, зупинившись на порозі, мовив до Любимського, уникаючи його погляду:
— Кріпися, Павле… Ще ж бо, може, не все втрачено. Але немає… немає більше на світі Турбаїв…
До турбаївського отамана Тарасенка прибув посланець від секунд–майора Карпова, що проходив зі своїм батальйоном повз Турбаї на Гадяч. Так і так, його високоблагородіє секунд–майор просить дозволу розбити бівуака на околиці села: утомилися коні й люди. Отаман сам пішов поглянути, що то за гості, проте нічого підозрілого не зауважив: стомлені походом солдати розкульбачували коні на толоці, проганяти їх було б не по–людськи, та й чи зміг би; отаман розставив варту й повернувся до села.