Він уже знає, що робити. Відкриє свій журнал, згуртує навколо нього однодумців, залучить авторитетних авторів і згодом цією дорогою, між Сціллою і Харібдою, поведе за собою молодий літературний поріст.
Карамзін об’їздив усю Європу. Він повертається зрілий, упевнений і спокійний. Важко в ньому тепер упізнати того хворобливо амбітного, замріяного юнака, що вибирався уперше в широкий світ. Витончене обличчя поета налилося поважною повнотою, тепер йому не треба повсякчас нагадувати собі, як він повинен тримати голову: сціпіонівської пози надає йому розповніле підборіддя, голова сама тримається гордо; чи ж то не має рації його друг цюрихський пастор Йоганн Лафатер, автор теорії фізіономіки, який стверджує, що обличчя відбиває характер і талант людини?
Карамзіна тепер уже не зіб’є з пантелику в’їдливе слово пихатого мецената, що колись розчавлював його республіканськими фразами, тепер він на все може дати відповідь — ґрунтовну або ж згірдливу, зуміє зігнорувати противника багатослівною мовчанкою.
Карамзін ще не знає, які події сталися за час його відсутності в Росії, він тільки–но приїхав. Хай не образиться Новиков, що не до нього найперше завітав. Вони ще зустрінуться, адже Карамзін хоче відкрити в Москві свого журнала. Він буде завжди вдячний Миколі Івановичу за те, що той колись подав йому руку, та мусить Новиков зрозуміти й те, що далі їм не по дорозі. З фрондерства можна починати, навіть вигідно починати з нього — щоб заявити про себе, серйозну ж працю не здійсниш на фрондерській колісниці. І якби сам Микола Іванович зліз із неї впору, то, може б… Але тепер уже пізно, і знає Карамзін, що така колісниця завезе Новикова не до раю. А втім, він своє вже зробив, може й замовкнути, але чому молодий, міцний і здібний поет повинен їхати заради дружнього обов’язку на тому возі, що котиться у прірву? Щоб стати героєм? А яка користь з героя, що гине, не утвердивши навіть свого імені?
Добре, що зумів він вчасно зіскочити з новиківської колісниці. Засуджуватимуть? Нічого, поговорять і перестануть. Головне тепер — здобути підтримку перспективнішого мецената, щоб з його допомогою стати згодом самому меценатом. Ні, це не цинізм і не шкурництво — це шукання шляхів боротьби за шляхетну просвітительську справу.
Карамзін поспішає на Фонтанку, до будинку Державіна. Тільки цей впливовий муж зможе допомогти Карамзіну відкрити у Москві свій журнал.
Біля будинку Санкт–Петербурзького губернського управління зібрався натовп. Що сталося? Навпроти входу до приміщення стоїть парокінна фельд’єгерська кибитка, поліцейські відштовхують людей, та юрба щораз густішає, натискає; Карамзін поміж людські голови встигає побачити, як з будинку губернського управління вниз сходами зводять під конвоєм якогось чоловіка. "Яка ганьба! — подумав поет. — Це тільки в нас з таким спокоєм уміють демонструвати деспотизм. Чи ж то немає ночі?" Він протискається боком крізь юрбу, йому хочеться побачити вираз обличчя засудженої людини, ще ж не доводилося, пробирається майже до самої кибитки, приглядається до блідого, довгастого, з карими очима арештанта й жахається, дерев’яніє весь: обличчя надто знайоме, але не може йняти віри… Радищев?! Як це так… Чому? Ступає назад поміж людей, щоб не зустрітися очима: страшно… Але що він накоїв? Карамзін задкує, ховається в юрбі; ні, ні, він не боягуз, але навіщо признаватись, це може нашкодити справі, якій він хоче себе присвятити.
Радищев зупинився перед кибиткою, повернув голову до обер–поліцмейстера.
— Дозвольте поцілувати дітей, — попросив.
— Не положено.
Юрба обурено закричала, ринула вперед, поліцейський ланцюг розірвався, хтось кинув ув’язненому кожуха.
— Спасибі, — мовив Радищев. — Прощавайте… Блаженні вигнані правди ради.
Його заштовхали до кибитки, коні врізалися в натовп, Карамзін вибрався з тісняви й поквапився провулками на Фонтанку.
Дивне спустошення застугоніло в його грудях. Він ще не знав, що сталося в Росії за час його відсутності, але бачив ув’язненого Радищева і знав, що арештували його не за щось мізерне; за його кайданами стояло якесь велике діло, на яке може піти тільки велика людина, і на одну мить Карамзін відчув себе таким маленьким, ніби комашка, таким незначним, як пушинка кульбаби без зернятка, супроти невідомого подвигу цього мужа. І з відчуття тієї мізерності зродилися заздрість і озлоблення, вони вповзли в душу непрошені, вони були ганебно ницими, але спинити їх він не міг; ці почуття виповнили вщерть душу, й тоді Карамзін відчув, як з комашки, з пушинки кульбаби він знову стає самим собою. Випростався, підвів гордо голову, озлобленню й заздрості надав благородного гніву, так — гніву на Радищева, який через своє егоїстичне марнославство позбавив російську літературу свого таланту; Карамзін дорікав йому за нерозважність, зі серця скапували сльози за змарнованим життям письменника, та все це не могло заглушити гидкої зловтіхи, що таки шкребла, лоскотала душу й приносила полегшення, про яке ніхто й ніколи не повинен дізнатися.
Державін прийняв Карамзіна гостинно. Статечність сивоголового поета, високого державного сановника — Гаврила Романовича недавно призначили міністром юстиції — навіювала спокій. Карамзін, придивляючись до поважного метра російської поезії, намагався побачити в ньому хоча б сліди колишнього авантюриста, що вривався було до кабінету Потьомкіна, вимагаючи нагороди за вірність престолові в пугачовській війні, і був вигнаний фаворитом утришия; картяра, що колись поставив останніх п’ятдесят карбованців ва–банк, а виграв сорок тисяч; тамбовського губернатора, відданого під суд Сенату за інтриги, — проте ніяких слідів не побачив, колишнє буйне життя не залишило їх на цьому благородному обличчі, і сьогоднішньому його становищу минуле не шкодило теж. Перед Карамзіним сидів прославлений поет — і тільки, й Микола Михайлович ще раз ствердив у думці, що до слави в ім’я високої мети всі дороги благословенні.
Карамзін віднайшов рівновагу духу, враження від приголомшливої зустрічі з Радищевим трохи розвіялося — життя йде своїм трибом, його ніщо не зупинить, у боротьбі за високі ідеали мусять бути і втрати. А хто, зрештою, винен у тому, що в нестримній жадобі слави він, Радищев, сам поліз на рожно?