— Я не думаю так. Але вірю, що це допомогло б самоусвідомитися тій частині народу, що не хоче рабства. Книжки були б лише початком. Початком поступу.
Вони незчулися, як вийшли далеко за місто, до Шведської могили. Василь Васильович показав рукою на степ, по якому розсіялися білі гнізда сіл. Зітхнув.
— Іноді, коли вдумаєшся, важко повірити, що купка людей змогла поневолити стільки люду, стільки простору. Україна, Московія, Сибір… Чому ми такі безсилі, чому самі служимо тиранам? Бо нас зламали не лише насильством, а й приманками, а це найпідступніша зброя… Перський цар Кір, захопивши столицю Лідії — Сарди, не руйнував міста, а влаштовував видовища, повідкривав будинки розпусти, запровадив блазенські ігри, і цим тримав у поневоленні лідійців набагато цупкіше, ніж міг би то зробити з допомогою найсильнішого гарнізону.
— У такий спосіб хочуть тримати в покорі й нас. А тому пізно, чи то пак завчасно, братися за ножа. Ми мусимо готувати нову зброю, що розбудить у народу приспану думку, і спершу з нею виступити — проти блазенства й продажності, — відказав Котляревський.
Розділ дев’ятий
До приймальної зали Катерини II прослиз її особистий секретар Храповицький: йому можна було заходити не доповідаючи. Вутлий і брезклий від алкогольних надмірностей, секретар мав ту перевагу над іншими придворними, через те так довго й тримався біля найвищих порогів, що умів на ходу записати кожне слово, вигук, кожну царицину думку, висловлену самій собі чи співрозмовникові. Запам’ятовував, а потім описував навіть її жести.
Шістдесятирічна монархиня ще не думала про смерть, проте почала подумувати про безсмертя. Тому й терпіла у своїх покоях пам’ятливого й спритного слизняка.
Цариця нервово походжає по залі: вісті про хід Французької революції починають її щораз більше тривожити, упевненість у своїй всесильності хитнулася разом з мурами Бастилії; слова, які вона кинула колись Державіну: "Я доживу до ста років і з’єднаю всю Європу під своїм скіпетром", глузують тепер з неї самої — вона відчула, як той скіпетр затремтів у її руках від вибухової паризької хвилі. А ще долає фізична втома. Спухлі ноги ниють під тягарем обважнілого тіла і вже догоряє спустошлива жага, через яку прозвали Катерину в Європі Мессаліною42. Ту жагу за велику грошову мзду ще роздмухує останній коханець Платон Зубов — двадцятирічний фаворит з шовковим волоссям і ніжними жіночими губами, проте повернути їй молодість і він не в силі.
Катерина не хоче й згадувати про смерть, проте усвідомлює, що пора в аннали історії записувати кожен її порух, кожне слово.
Храповицький уміє заходити до приймальні непомітно, він ніколи не затримується у дверях, на пальчиках пробігає до комоди, що стоїть у куті за величезним олеандром, і там виймає свого записника; цариця навчилася його не помічати. Однак цим разом він чомусь затримався при вході, стоїть — певно, хоче про щось доповісти.
Катерина поки що не звертає на нього уваги, вона цієї хвилини обмірковує, що повинна ще зробити, аби запобігти впливові Французької революції в Росії.
У Малоросійській губернії спалахнули Турбаї. Іншого разу на місці того села вже чорніла б рілля, але в нинішній ситуації двір мусить вичікувати і хіба лише локалізувати бунт. Сегюр, той вишуканий дипломат і знавець поезії, що у хвилини дозвілля розкривав московській імператриці секрети віршописання, сказав, коли впала Бастилія: "У нинішній ситуації Франція не може зробити Росії жодної послуги. За тридцять шість годин не стало французької монархії, король підписав усе, чого вимагав від нього народ, а…" — "Король ваш щовечора п’яний, і ним керує хто хоче!" — перебила Катерина, але Сегюр продовжував: "…а народ, що став при державному кермі, не захоче воювати проти Туреччини". Цариця завжди здогадувалася про республіканські симпатії французького посла, однак ставилася до цього толерантно, сама ж бо називала себе другом Вольтера, проте аж такої відвертості од Сегюра не чекала, і він протягом доби мусив покинути Петербург.
Слідом за Сегюром Катерина повиганяла зі столиці всіх французів, що не хотіли висловитися проти революції, приймала втікачів–аристократів із Франції, але заспокоєння не приходило. Адже революція не зупиниться над Сеною, вона може спалахнути й над Віслою, де володарює король ще бездарніший, ніж французький, вона може розгорітися новою пугачовщиною і над Дніпром — хіба не мовить про таку небезпеку донесення посла Симоліна з Парижа? Сегюр, повернувшись на батьківщину, доповів революційному урядові: "Я розмовляв з людьми, що вміють читати. Вони запевняли, що коли їхніх братів чи синів пошлють воювати проти Франції, благатимуть їх, щоб ті стріляли в повітря". І ще таке говорив Сегюр, що подорожував з Катериною південними провінціями імперії не тільки заради приємних розмов: "Ми можемо провадити лише політичну війну з Московією, але щоб ця війна була ефективною, нам треба підтримувати Польщу, а особливо Україну. Необхідно відро–дити в цієї нації вільний дух, щоб вона могла колись знищити ярмо, під яким сьогодні стогне, і щоб дерево свободи розцвіло в Києві".
Уже є Турбаї. А хіба полум’я бунту обмежиться лише цим селом? Що робити?
Що робити? Взяти Париж! Узяти б… І тоді світ побачив би, як революційні настрої ховаються на горища і до льохів — звідки прийшли! Але як узяти Париж? Якими силами, коли Потьомкін заледве здобув нужденну Очаківську фортецю?
Храповицький терпляче чекає, фіксуючи хіба що тільки ходу її величності — неповоротку ходу старої жінки з товстими ногами, важким торсом і обвислими, незважаючи на всі корсети, грудьми. А що вона думає, Храповицькому знати не дано. Проте ось–ось дізнається. І запише слово в слово те, що скаже її величність, коли прочитає цю невелику книжечку, яку доставив йому агент, купивши її у книгопродавця Зотова в Гостиному дворі.
— Що там? — Катерина врешті повернула голову до секретаря.
— Книжечка, ваша величність… Мені її принесли, але я не читав, бо, кажуть, крамольна дуже, вже й у місті подейкують, що автор погрожує в ній царям ешафотом. То я не смів…
Катерина вихопила книжку з рук Храповицького, недовірливо глянувши на секретаря, розгорнула її, не подивившись на заголовок.