Догоряла свічка, а надворі розвиднювалося. Крізь віконце келії видно було, як блідне темне небо над кронами дубів.
— І станеться сіє, — сказав Тарловєький. — Під Очаковом проллється братня кров.
…Ловили козаки рибу, і світилася їм куца воля серед розлогої тюрми в гирлі Дунаю. А пісня зниділа, і туга визолила дівочі лиця, тривожно кричали стрепети на курганах, накликаючи лихо.
І воно прийшло. Восени прискакав до козацького коша турецький байрактар39, звелів бити в литаври — скликати раду. Султан Абдул–Хамід, переляканий виїздом російської імператриці до Криму, виповів Московії війну.
— Великий падишах, хай благословить Аллах його ім’я, — горлав байрактар, — підіймає імперію на джихад! Хто не візьме зброї, буде покараний страшною смертю і пізнє каяття не врятує його. Хай нагадає вам про гнів султана кинутий в море безголовий труп шолудивого Шагін–Гірея, голова якого красується нині на мідній таці біля воріт султанського палацу. Він просив прощення, але даремно. Ще страшніша кара чекає на кожного з вас, хто не піде тепер проти невірних у священному поході!
Задунайці кували зброю, щоб навесні вийти під Очаків. Коли настав березоплин, Тринитка попрощався з Бехметом і переплив Дунай.
— Ковток води на рідній землі смачніший, ніж мед на чужині, — сказав Панас, закінчуючи розповідь.
— Що чинитимеш, Савко? — спитав Тарловський.
— Ачей, знайду людей, в яких серця ще не поросли пліснявою байдужості й ситості. — Очі Тринитки горіли, мов жар у пригаслому багатті. — Знайду, десь є вони. Великий Луг, самарська діброва сховають нас. Палитимемо маєтки панські. А загинемо, то хоч обличчям до ворога.
Шукай мене, моя мати, в степу край дороги,
В степу край дороги, на лютім морозі…
Хто це тут у столиці, над Фонтанкою, Думу голосить? Чи ж то вже розбрелося козацтво з піснями, бандурами й сльозами геть по всьому світі, щоб поодинці захлинутися у власній тузі, чи, може, світ розтривожити, розжалобити хочуть?
Даремно. Світові, либонь, і боляче, та не так, щоб аж побиватися. Він той великий світ, нагадує філантропа, в якого серце стискається, що сам собі докоряє за бездушність, коли до його затишної кімнати, до теплої постелі долинає крик жертви, яку замордовують на вулиці грабіжники. Він обурюється, він навіть заплакати може, та на вулицю не вийде: страшно наразитися на ножа.
Не волай до совісті світу, розпачлива пісне. Розрадити жертву, підтримати жертву, допомогти їй умерти або жити — така твоя воля.
Там будемо, моя мати, зиму зимувати,
А кровію гарячою море доповняти…
Хто це такий, безнадійно поколений скрухою?
А може, це я, Сисой Шалматов, співаю? Ні, я співати не вмію. Я не кричу, не тривожу філантропа в теплій постелі: він ще може зжалітися, віконце відхилити й дивитися, як я конаю. Не треба…
Я зараз прийду на твою пісню, побратиме, і теж заспіваю. Співатимемо на два голоси під мостом на Фонтанці. Ти своїм простудженим горлом на морозному петербурзькому повітрі, я ж надщербленим різцем на мостових підпорах. А хтось колись відчитає наш тайнопис у сплетіннях виноградної лози й подумає, що й тут страждав Христос40, що й тут пролягала дорога на Голготу.
Всюди пролягала. На землі й на морі, і в зболених серцях, і в зачерствілих душах. Усі йдуть на Голготу — і в кожного своя. Голготи мук, голготи безсмертя, голготи підлості, голготи забуття…
Зимно як… А мене вигнали зі семи храмів. Мої руки не потрібні, вони не роблять того, чого вимагає цей світ. Портрети держителів — милості просимо! Не густо в нас своїх майстрів — спроваджуємо бозна–звідки. На Сенатській площі вже десятий рік трудиться француз Фальконе над скульптурою Великого. Святих — будь ласка, але тих, найсвятіших, з обличчями повеліваючими й милосердними. Апостолів?.. Спробуй, але вони.. простолюдини. Ні, те, що зробив, не годиться. Обличчя сумні — чому сумні, на що натякає цей сум? Обличчя веселі — чому веселі, з кого глузують? Обличчя думаючі — про що вони думають? Якщо вже не вмієш або не хочеш різьбити лики держителів світських і небесних, коли такі милі тобі служителі–апостоли, то роби їх обличчя слухняними, такими, які підтакують, погоджуються, німують, не думають. Малюй їх убогими, без волі, розуму й духу, малюй раболіпство, спустошеність, улесливість, підлість. Витворюй мертвоту душ, мертвотний світ, бо таким хочуть бачити його повелителі.
Два чи три голоси чути під мостом над Фонтанкою. Четвертого приймете? Темніє, холодно…
До Твері повернуся, до купців. Буду малювати їх пики.
Або вернуся до Тарловського. Ні, занедбав він приходство, не потрібен більш йому майстер.
Піду за Сковородою. Він заходив до Воскресенівки. Та, певно, більше не заходить… То був осінній вечір, хтось постукав у вікно. Піп Кирило відчинив двері, впустив до хати підпалого прочанина з обличчям аскета й живими чорними очима. Підніс свічку, але не впізнав.
— Нагодуй мене, отче. Я Сковорода.
— Чим хата багата, любомудре… Ходиш далі? Чого?
— Бо вірю. У моцарство свого люду вірю. Народ поживи потребує. А в день суду зважать кров мучеників і чорнило вчених. І не переважать одне одного, а разом шальки обірвуть. Безсмертні будуть ті, що залишать у спадщину мечі і пера. Ходжу, бо вірю… Неправда гнобить, зате будить бажання боротися з нею.
— Про що співаєш днесь?
— De libertate41.
Премудрий старче… Звідки в тебе стільки сили? З мудрості чи з дивацтва? А хіба мудрість не є дивацтвом? З мудрості й горіння йде сила твоя. Ти як свічка: спалюєш себе, щоб світити іншим. Ти пізнав себе самого, збагнув свою силу і йдеш по великому світі без тривог і суєти.
Хто там рве душу піснею?
А жовтими кісточками мости помощати,
Своїм чубом кучерявим степи устеляти…
Не знайду тебе, старче. Інша й тобі одному відома твоя дорога.
А пісня не вгаває. Що ж то за пісня, що за сумування?
Стемніло, холодний вітер свище на мості, мете в’ялиця, а під мостом, над зашкарублою Фонтанкою, палахкоче жерій. Чи приймуть погрітися? Приймуть…
— Добрий вечір, люди добрі.
— Добрий вечір… Хто ти такий?
— Маляр.
— Ходи до нас. Тут є уже й поети, і композитори. А маляра ще не було.
Молодий, у шинелі, з посинілим обличчям чоловік грів руки біля полумені і з жалем дивився на широколицього ровесника, одягнутого в поношеного козацького жупана.