"Гей, ти що тут робиш?"
раптом наглядач
заревів позаду,
як ведмідь-патлач.
Дівчинка, мов пташка,
пурхнула від них —
тільки п'яти блиснули
ноженят малих.
* Ф *
Раз вона підгледіла
у саду вночі,
де купець, лягаючи,
заховав ключі.
Дівчинка не дише —
жде, коли б скоріше
впала над землею
ніч якнайтемніша.
І в ту ніч похмуру
з в'язкою ключів
шуснула у темряву
визволять рабів.
Спить наглядач лютий,
міцно, мабуть, спить,
аж хропе,—
не чує,
як замок рипить.
Двері відчинилися —
і раби з-за ґрат,
радісні, схвильовані,
вийшли в темний сад.
Взяв один Наталочку,
на руках підняв
й, міцно пригорнувши,
тихо проказав:
"Ну, спасибі, доню,—
виручила нас!..
Друзі, ЕСІ за мною!
Гаятись не час!"
І поніс Наталочку
на руках міцних.
У яру кайдани
збили з рук і з ніг.
Зброєю їм стали
довгі ланцюги,
бо навколо ж — варта,
люті вороги!
Йдуть вони до моря...
Там в осінній млі
на воді гойдаються
темні кораблі.
Дівчинка припала
дяді до плеча,—
світиться зірками
радість у очах.
"Тихше, хлопці, тихше!"
чується в пітьмі.
Йдуть раби до берега,
дужі і німі.
Каторга скінчилася,
ніби сон страшний...
Тільки б захопити
корабель швидкий!
Ось уже видніються
щогли корабля...
Та раптово окрик
пролунав здаля.
Гримнув постріл, другий,
чути тупіт ніг.
То наглядач з вартою
доганяє їх.
"Уперед!" —
невільники
канули в пітьму.
Вже не наздогнати
втікачів йому!
Чом же спотикається
утікач один?
Опускає дівчинку
з рук на землю він.
Сам додолу хилиться —
падає в кущах.
В небо сумно дивиться,
як підбитий птах.
Куля в груди влучила,
з рани кров струмить...
А над ним заплакана
дівчинка сидить.
Тут примчав наглядач,
звіром заревів.
Знову подоляночка
Е лапах ворогів!
Дівчинка Наталочка,
бідна полоняночка,
зв'язана сидить —
вдалину глядить...
А раби помчали —
досягли причалу,
захопили з боєм
каторгу 1 чималу.
Швидко в море вивели
корабель прудкий,
підняли на щоглі
парус-вітровій.
Полетіли стрімко
у нічній імлі
до ясного берега
рідної землі.
1 Каторга (тур.) — галера, весловий корабель.
* * *
Як почув господар,
що втекли раби,
він малу Наталочку
мало не забив.
І звелів наглядача
й дівчинку —
обох
закувати в пута
й кинути у льох.
В льосі тім Наталочка
зиму всю була.
Як же їй хотілося
сонця і тепла!
Дівчинка-билинка
стала мов пушинка,—
втік дитячий сміх
з вустоньків сумних.
Навесні господар
знов її послав
до своїх коханих
павичів і пав.
А вони, трикляті,
горді та пихаті,
ходять, надимаються,
мов пани пузаті.
Сумно, тужно дівчинці
серед пишних трав,
ходить понад берегом —
плаче у рукав.
Лагодить сорочечку,
латану, стару.
Раптом чує радісне
журавлине — кру!
Високо у небі
журавлі летять,
крилами-вітрилами
дружно лопотять.
Гомонять-курликають
весело вони,
бо на рідну землю
линуть з чужини.
Дівчинка-пушинка
вслід за ними мчить.
" Павлик у-журавлику,
опустись на мить!"
Журавлі минають,
вдалині зникають.
Жоден із ключів
на той клич не сів.
Та й не дивно: скільки
проплива ключів!
Перший, другий, третій,—
п'ятий полетів...
Ось і ключ останній
в надвечірній час...
" Павлику-журавлику!" —
крикнула ще раз.
Птахи сірокрилі
лиш почули — сіли,
дівчинку Наталочку
колом обступили.
Глянула невільниця —
диво-дивина:
Павлика-журавлика
впізнає вона.
Журавля впізнала —
до крилець припала,
плачучи-ридаючи,
горе розказала.
"Не журись, Наталочко,—
Павлик відповів.—
Через два дні будеш
у своїх батьків!"
Пильно на всі боки
подивився птах —
ген рибальська сітка
сохне на кілках.
Птахи зрозуміли —
сітку розпустили,
на широкім березі
миттю розстелили.
ДІЕчинка у сітку
сіла, мов грибок.
"Нумо в путь!" — курликнув
Павлик-ватажок.
Журавлі знялися,
як бійці в строю,
бережно тримаючи
знахідку свою.
А в цей час із дому
вискочив купець,
глянув — і від люті
посинів, як мрець.
"Гей, погані птахи,—
закричав невлад,—
дівчинку-невільнищо
поверніть назад!"
Журавлі сміються:
" Кру-курли-курли!"
Через синє море
линуть, як орли.
І мала Наталочка
з ними, МОВ сестра,—
на СВОЮ вітчизну,
до свого Двора...
День і два летіли,
крила натомили,
а на третій рано
біля річки сіли.
Опустили сітку
на м'яку траву.
ДІВЧИНЦІ не віриться —
сон чи наяву?
І село, і річка,
і знайомий луг —
і шовкові трави
стеляться навкруг.
А назустріч — мама,
а назустріч — тато...
В дівчинки Наталочки
радості багато.
З Павликом-журавликом
грається вона —
пташка-щебетушка,
квітка весняна.
Рідне сонце тепло
сяє з вишини.
Житом кучерявляться
запашні лани.
Діти ластів'ятами
в'ються тут і там:
принесли із хутора
хліба журавлям.
Журавлі поїли —
кру! — і полетіли,
лиш невтомні крила
лунко зашуміли.
Кинулась Наталочка,
руки простягла.
По щоці скотилася
слізонька мала.
"Ви куди прямуєте,
у які краї,
журавлі-журавлики,
братики мої? "