— Чорні обличчя й золоті вінці — вони царюють в Ефіопії. І мені подобається, як синиці сідають на квіти й викльовують насіння, а тим часом інші птахи, птахи–мужлаї заздрісно дивляться на них із землі, порпаючись у гної в пошуках хробаків. Невже і справді заздрісно? Боюся, що це знову вплив книг. Знову освіта. Від цього нікуди не дінешся. — Він замовк.
Анна сіла на лаву, що стояла в затінку під старою яблунею.
— Я слухаю, — сказала вона.
Він не сів, а почав ходити туди–сюди перед лавою і заговорив, допомагаючи собі жестами.
— Книги, — мовив він, — це все вони. Читаєш так багато, а бачиш так мало людей, так мало світу. Поглинаєш товстелезні томи про всесвіт, про розум та етику. Ти собі не уявляєш, як багато таких книжок. За останні п'ять років я прочитав їх, либонь, двадцять чи тридцять тонн. Двадцять тонн розумувань. Тебе не випустять у життя, поки не навантажать усім цим добром.
Він ходив і ходив. Його голос то гучнішав, то стихав, на мить замовкав і звучав знову. Він ворушив пальцями й вимахував руками. Анна дивилася й слухала тихо, як на лекції. Він був милий хлопчик, а сьогодні виглядав просто чарівно… чарівно!
— Людина вступає у життя, — провадив Деніс, — маючи про все готові уявлення. У неї вже є своя філософія, до якої вона намагається пристосувати життя. Хоча слід було б усе робити навпаки… Життя, факти, явища — усе це страшенно складно; ідеї, навіть найзаплутаніші, облудно прості. Що ж дивного в тому, що людина жалюгідна і дуже нещасна? — Деніс зупинився перед лавкою, розвів руки і якусь мить стояв у позі розіп'ятого Христа. Потому опустив руки.
— Бідолашний Деніс! — Анна була зворушена. Стоячи перед нею у своїх білих фланелевих штанях, він справді виглядав аж надто патетично. — Але хто ж страждає через такі речі? Мені це здається трохи чудним.
— Ти — як Скоган! — з відчаєм крикнув Деніс. — Ти дивишся на мене, як на об'єкт, цікавий для антрополога. Що ж, мабуть, так воно і є.
— Ні, ні, — запротестувала вона й підгорнула сукню рухом, який свідчив, що він мусить сісти поруч із нею. Він сів. — Чому ти не можеш сприймати все, не мудруючи, таким, яким воно є? — спитала вона. — Це ж набагато простіше.
— Авжеж, — відповів Деніс. — Але навчитися цьому можна лише поступово. Спочатку треба позбутися двадцяти тонн розумувань.
— Я завжди сприймаю речі такими, які вони є, — сказала Анна. — Це ж, здається, так ясно. Втішайся тим, що приємне, й уникай бридоти. Цим усе сказано.
— Для тебе все. Але ж ти народилася язичницею, а я тільки силкуюся стати таким. Я нічого не можу взяти на віру, я не можу втішатися речами такими, які вони є. Краса, насолода, мистецтво, жінки — мені доводиться всьому цьому шукати пояснення, виправдання. Я мушу говорити, що мистецтво — це процес, за допомогою якого людина відтворює з хаосу божественну реальність. Насолода — це один із містичних шляхів до злиття з нескінченним, це екстаз сп'яніння, танцю, любощів. Що ж до жінок, то я постійно переконую себе, що вони — це прямий шлях до божественного. І подумати тільки, лише тепер я починаю розуміти, наскільки все це безглуздо! Мені здається неймовірним, що існують люди, які врятувалися від цієї страховини.
— Мені здається ще неймовірнішим, — сказала Анна, — що хтось може стати її жертвою. Мені й на думку не спаде, що чоловік — це шлях до божественного. — Єхидна весела усмішка заграла двома зморщечками в кутиках її уст. а очі заблищали сміхом крізь опущені вії. — Чого тобі бракує, Денісе, то це гарної, пухкенької молодої дружини, постійного прибутку і неважкої, але регулярної праці.
"Мені бракує тебе". Ось як він повинен був їй відповісти, ось що кортіло йому сказати. Та він не зміг. Владне бажання боролося в ньому із соромливістю. "Мені бракує тебе". Подумки він вигукнув ці слова, але тільки подумки. Він дивився на неї з розпачем. Невже вона не бачить, що з ним діється? Невже не здатна зрозуміти? "Мені бракує тебе". Він скаже так, він скаже… він скаже.
— Мабуть, я піду скупаюся, — мовила Анна. — Дуже жарко.
Слушна хвилина минула.
Містер Уїмбуш повів їх оглянути що є цікавого на фермі, і тепер усі шестеро — Генрі Уїмбуш, містер Скоган, Деніс, Гомбо, Анна та Мері — стояли біля низенької стінки свинарні й заглядали всередину.
— Ось добра льоха, — сказав Генрі Уїмбуш. — Вона привела аж чотирнадцять поросят.
— Чотирнадцять? — недовірливо перепитала Мері. Вона звела зачудовані сині очі на містера Уїмбуша, потім опустила їх на рухливу масу evan vital (життєва сила), що визрівала за загородкою.
Там лежала справді велетенська льоха. Її кругле чорне черево з двома рядами сосків було відкрите для нападу армії брунатно–чорних поросят, що жадібно поприсмоктувались до матері. Стара свиня час від часу неспокійно ворушилася й уривчасто похрюкувала від болю. Одному поросяті, найменшому і найслабшому з приплоду, бракувало сил здобути собі місце на цьому бенкеті. Пронизливо кувікаючи, воно кидалося туди й сюди, силкуючись пропхатися між своїми сильнішими братами чи навіть видертися по їхніх чорних спинках до материнського джерела.
— Їх справді чотирнадцять, — сказала Мері. — Ви маєте цілковиту рацію. Я підрахувала. Це надзвичайно.
— А он та льоха значно гірша, — провадив містер Уїмбуш. — Вона привела лише п'ять поросят. Я дам їй ще один шанс. Якщо не виправиться, доведеться відгодувати її й зарізати. А ось кабан, — він показав на сусідню загородку. — Красивий старий звір, правда? Але він уже пережив свій розквіт. Доведеться заколоти і його.
— Яка жорстокість! — вигукнула Анна.
— Але яка практичність, який високий реалізм! — заперечив містер Скоган. На цій фермі ми бачимо зразок здорового, істинно батьківського урядування. Нехай вони плодяться, нехай працюють, а коли вже відпрацювали й відплодилися — знищіть їх.
— Мені здається, що тваринництво — по своїй суті непристойне й жорстоке, — сказала Анна.
Деніс став чухати щетинясту спину кабана кінчиком свого ціпка. Кабан завмер, тихо похрюкуючи від насолоди. Багаторічна грязюка сипалася з його боків, мов сіра лупа.
— Як приємно робити комусь добро, — сказав Деніс. — Чухати цю свиню для мене, мабуть, не менша втіха, ніж для неї самої. Якби завжди можна було творити добро, докладаючи так мало зусиль…