Мері спалахнула.
— Не слід, — мовила вона суворо, — легковажно говорити про такі речі. Хоч би яка була ваша особиста думка, парапсихологія — це дуже серйозна наука.
— А що робитиме Деніс?
— У мене нема ніяких талантів, — відмахнувся Деніс. — Я буду просто одним із тих хто носить значок у петлиці, підказує людям, де подають чай і попереджає, щоб вони не ходили по траві.
— Ні, ні, — заперечила Анна. — Так не годиться. Ти повинен робити щось іще.
— Але що? Усі гарні посади вже розхапали, і мені залишається тільки бубоніти вірші.
— Г аразд, ти бубонітимеш вірші, — погодилася Анна. — Мусиш написати поему, присвячену цій події — "Оду святу". Ми її видрукуємо на верстаті дядька Г енрі і продаватимемо по два пенси за штуку.
— Шість пенсів, — заперечив Деніс. — Вона коштуватиме шість пенсів.
Анна похитала головою.
— Два пенси, — твердо повторила вона. — Більше ніж за два пенси ніхто не купить.
— Тепер залишилася Дженні, — сказав містер Уїмбуш. — Дженні, — покликав він, підвищивши голос, — що робитимеш ти?
Деніс хотів був запропонувати їй малювати карикатури по шість пенсів за штуку та подумав, що розумніше буде вдавати, ніби він нічого не знає про цей її талант. Його думки знов повернулись до червоного блокнота. Невже він справді такий?
— Що я робитиму? — перепитала Дженні. На мить вона спохмурніла; потім її обличчя прояснилось, і вона всміхнулася. — Замолоду. — мовила вона, — я вчилась бити в барабан.
— У барабан?
Дженні кивнула і на підтвердження своїх слів закалатала по тарілці ножем і виделкою, як барабанними паличками.
— Якщо випаде нагода побити в барабан… — почала вона.
— Ну, звичайно, — сказала Анна, — така нагода буде. Отже, ми тебе записуємо на барабан. Ролі розподілено, — додала вона.
— І дуже добре розподілено, — підхопив Гомбо. — Я з нетерпінням чекаю нашого великого свята. Ото буде весело.
— Ні, не буде, — заперечив містер Скоган. — Усі ці свята, дні відпочинку й канікули завжди приносять тільки розчарування.
— Ну, ну, — запротестував Гомбо. — Мої дні відпочинку в Кромі принесли мені тільки радість.
— Невже? — з невинним виразом спитала Анна.
— Еге ж. тільки радість! — підтвердив він.
— Мені приємно це чути.
— Справа тут у самій природі речей, — провадив містер Скоган, — наш відпочинок не може дати нам нічого, крім розчарування. Застановимося на хвильку. Що таке відпочинок? Ідеальний, платонічний відпочинок — це, безперечно, повна й абсолютна переміна. Ви згодні з моїм визначенням? — Містер Скоган обвів поглядом обличчя всіх присутніх, його гострий ніс. обкрутився по півколу, мов стрілка компаса. Ознак незгоди не було; він провадив: — Отже, повна й абсолютна переміна. Але ж це якраз те, чого ми ніколи не можемо досягти — за самою природою речей. — Містер Скоган ще раз швидко оглянувся навколо. — Це безперечно. Будучи самі собою, будучи представниками Homo sapiens, будучи членами суспільства — як можемо ми сподіватися на абсолютну переміну? Нас обмежують страхітлива вбогість людських можливостей, погляди, які суспільство накидає нам завдяки нашій згубній здатності піддаватися впливам, наша індивідуальність. Про повний відпочинок людини не може бути й мови. Дехто з нас відчайдушно бореться за можливість мати такий відпочинок, але нам ніколи не щастить — я дозволю собі висловитись метафорично — дістатися далі Саузенда.
— Ви наганяєте тугу, — сказала Анна.
— Цього мені й треба, — відповів містер Скоган і, розчепіривши пальці правої руки, повів далі: — Погляньте, приміром, на мене. Який у мене може бути відпочинок? Обдаровуючи мене пристрастями і здібностями. Природа виявилась страшенною скнарою. Людські можливості і так прикро обмежені. Мій же обсяг — це обмеженість у обмеженому. З десяти октав людського інструмента я охоплюю щонайбільше дві. Так. хоча я й одержав якісь знання, мені бракує естетичного чуття; хоч у мене і є здібності до математики, я цілком позбавлений релігійності; хоч я від природи і схильний до сластолюбства, в мені мало амбіції і я зовсім не ласий до грошей. Освіта ще більше звузила мій діапазон. Вихований у суспільстві, я пройнявся його законами; я не тільки боюсь узяти від них відпочинок, утекти на канікули, мені страшно навіть про це подумати. Одне слово, у мене є совість, а також страх перед в'язницею. Так, я переконався в цьому на власному досвіді. Як часто я намагався взяти канікули, втекти від себе, від власної занудної природи, від осоружного інтелектуального оточення! — Містер Скоган зітхнув. — Але завжди невдало, — додав він, — завжди невдало. Замолоду я весь час намагався — і як завзято! — пробудити в собі релігійні та естетичні почуття. Ось, переконував я себе, дві важливі й глибокі емоції. З ними життя стане багатшим, теплішим, яскравішим, взагалі більш цікавим. Отож я намагався зазнати їх. Почав читати твори містиків. Вони здалися мені найубогішим базіканням, яким, природно, вони й повинні здатися кожному, хто не зазнає одних почуттів з авторами, що їх написали. Тому що тут важить тільки емоція. Книга — це лише спроба передати емоцію, яка сама взагалі–то не може бути висловлена мовою розуму й логіки. Містик втілює в космологію гостре відчуття свербіння під грудьми. Для інших містиків космологія символізує те саме. Для атеїста вона нічого не символізує і тому видається йому просто безглуздою. Сумний факт. Проте я відхилився, — спинив себе містер Скоган. — Досить про релігійність. Що ж до естетичного почуття, то тут я старався ще більше, щоб собі його прищепити. Переглянув усі потрібні книги з мистецтва всіх європейських країн. І беру на себе сміливість твердити, що були часи, коли я знав про Таддео да Поджібонсі, про таємничого Аміко ді Таддео навіть більше, ніж Генрі. Радий повідомити, що на сьогодні я забув майже все з того, чого так ревно набирався: однак, не похваляючись, можу вас запевнити — мої знання були просто безмежні. Я не кажу, зрозуміло, ніби щось знаю про негритянську скульптуру чи про Італію кінця сімнадцятого сторіччя, але я маю або мав всеосяжні знання про всі періоди, які були в моді до 1900 року. Так, повторюю, всеосяжні. Але чи став я завдяки цьому хоч на йоту кра ще розуміти мистецтво? Ні, не став. Стоячи перед картиною, про яку я міг розповісти все, що було про неї відомо — дату написання, характеристику художника, навіть впливи, внаслідок яких її було намальовано, — я не відчував того дивного зворушення, того блаженства, що, як мені відомо від тих, хто це відчуває, і являють собою істинно естетичне чуття. Я не відчував нічого, крім деякого інтересу до сюжету картини: а найчастіше, коли сюжет був банальний або релігійний, я відчував лиш якесь духовне спустошення. А проте й далі дивився картини, либонь, ще років із десять, перш ніж чесно признався собі, що вони просто наганяють на мене нудьгу. Відтоді я відмовився від усяких спроб одержати відпочинок, мати канікули. Я терплю моє старе, прісне, буденне "я" з такою самою покірливістю, з якою банківський клерк від десятої до шостої виконує свої буденні обов'язки. Канікули, овва! Мені вас шкода, Гомбо, якщо ви все ще сподіваєтеся чогось від канікул.