Г енрі Уїмбуш замовк і знов начепив пенсне.
— На цьому вступ закінчується, — сказав він. — Тепер я можу читати про свого дідуся.
— Одну хвилинку, — втрутився містер Скоган, — зараз я натопчу люльку.
Містер Уїмбуш зачекав. Сидячи оддалік у кутку зали, Айвор показував Мері свої малюнки з Життя Духів. Вони пошепки перемовлялися.
Містер Скоган припалив люльку.
— Читайте, — сказав він.
Г енрі Уїмбуш став читати:
— "Була весна 1833 року, коли мій дід Джордж Уїмбуш був уперше представлений "трьом чарівним Лепіт", як їх усі називали. На той час він був юнак двадцяти двох років із кучерявим пшеничним чубом та привабливим рум'яним обличчям, яке було дзеркалом його юної і цнотливої душі. Він навчався в Харроу та Крайст Черчі, любив полювання й інші розваги на чистому повітрі, і, хоч його статки могли б дозволити йому багато, його втіхи були помірковані і невинні. Батько Джорджа Уїмбуша, остіндський купець, готував для сина політичну кар'єру і витратив чимало грошей, щоб здобути для нього гарненький виборчий округ у Корнуельсі як подарунок на день народження, коли тому минув 21 рік. Та саме в 1832 році, якраз напередодні синового повноліття. Білль про Реформу скасував це "гниле містечко". Джорджеві довелося відкласти свій вихід на політичну арену. На той час, коли йому випало познайомитися з чарівними Лепіт, він жив надією; він не був надто нетерплячий.
Чарівні Лепіт справили на нього неабияке враження. Джорджіана, найстарша, з її чорними кучерями, блискучими очима, шляхетним орлиним профілем, лебединою шиєю й округлими плечима, приголомшувала східною красою; а близнята, трішки кирпаті, з блакитними очима й каштановими кучерями являли собою двійко однакових істинно англійських чарівниць.
Однак під час першої зустрічі їхня розмова точилась так стримано, що коли б не чари їхньої вроди, Джордж нізащо не наважився б продовжити знайомство. Близнята задирали перед ним носа і з витонченою зверхністю допитувалися, що він думає про новітню французьку поезію і чи подобається йому "Індіана" Жорж Сайд. Та, здається, найдужче приголомшило його запитання, яким почала свою розмову з ним Джорджіана. "У музиці, — спитала вона, подавшись уперед і втупивши в нього свої великі темні очі, — ви класик чи трансценденталіст?" Джордж не розгубився. Він досить розумівся на музиці, ненавидів усе, що мало відношення до класики, і тому з готовністю, яка робила йому честь, відповів: "Я трансценденталіст". Джорджіана чарівно всміхнулася. "Дуже рада, — сказала вона. — Я теж. Ви, звичайно, їздили слухати Паганіні на минулому тижні? "Молитва Мойсея" — ах! — вона заплющила очі. — Чи знаєте ви щось більш трансцендентальне?" — "Ні, — відповів Джордж, — не знаю". Він завагався, хотів був сказати, що найдужче в Паганіні йому сподобалися "Сільські імітації", але потім зважив, що розумніше буде промовчати — і це було цілком слушно. Той чоловік примушував свою скрипку ревти, як осел, кудкудакати, мов курка, хрюкати, кувікати, гавкати, іржати, крякати, мукати, гарчати й мекати. Цей номер, на думку Джорджа, винагороджував за нудоту решти номерів концерту Він усміхався, з насолодою згадуючи про це. Так, він категорично не був класиком у музиці; він був справжнісінький трансценденталіст.
Джордж закріпив це перше знайомство, зробивши новий візит молодим леді та їхній матері, які весь зимовий сезон мешкали в невеликому, але гарному будиночку неподалік Берклі—Сквер. Леді Лепіт обережно навела деякі довідки і, виявивши, що майновий стан, репутація та родина Джорджа були цілком задовільні, запросила його на обід. Вона мала намір і сподівалася видати всіх своїх дочок за перів; але, будучи розсудливою жінкою, вважала, що слід приготуватися до всяких несподіванок. Джорджа Уїмбуша, думала вона, зовсім непогано тримати про запас для котроїсь із близнюків.
Під час цього першого обіду Джордж сидів поруч із Еммеліною. Вони розмовляли про Природу. Еммеліна запевняла, що високі гори її хвилюють, а гамір міської юрби — для неї мука. Джордж визнав, що за містом дуже приємно, але він вважає, що й Лондон має свої принади. З подивом і деяким неспокоєм він відзначив, що в міс Еммеліни поганий апетит, що, власне, його зовсім нема. Дві ложки супу, шматочок риби і три виноградинки — це був весь її обід. Час від часу він поглядав на її сестер; вони, здавалося, також майже нічого не їли. Хоч би що їм підносили, вони заперечливо й бридливо махали рукою, заплющуючи очі й відвертаючись від пропонованої страви, неначе морський язик у лимонах, качка, теляче філе, бісквіти з вином та вершками ображали їхній зір або нюх. Джордж, який вважав обід просто чудовим, наважився заговорити про брак апетиту в сестер.
— Благаю вас, не згадуйте про їжу, — мовила Еммеліна, похиливши голівку, мов ніжна мімоза. — Ми з сестрами вважаємо, що це так грубо, так матеріально. Коли їси, то про душу не думаєш.
Джордж погодився: не думаєш.
— Але ж треба жити. — сказав він.
— На жаль, треба! — зітхнула Еммеліна. — Смерть — це прекрасно, ви згодні? — Вона відломила шматочок підсмаженого хліба і стала його неохоче гризти. — Але й справді, як ви кажете, треба жити… — Вона покірливо махнула рукою. — На щастя, для того, щоб підтримувати життя, треба дуже небагато. — Вона поклала свій кусничок хліба, наполовину не доївши його.
Джордж здивовано дивився на неї. Вона бліда, але має напрочуд здоровий вигляд, — думав він, — так само, як її сестри. Можливо, якщо ти живеш духовним життям, то менше потребуєш їжі. Було ясно, що він не жив духовним життям.
Після того Джордж Уїмбуш часто зустрічався з ними. Він сподобався їм усім, починаючи з леді Лепіт. Правда, він був не дуже романтичний чи поетичний; але такий приємний, скромний і делікатний молодий чоловік. Із свого боку, він вважав, що сестри просто чудові, а надто Джорджіана. Він їх усіх обожнював і вважав себе їхнім заступником. Адже вони потребували заступництва; такі тендітні, надто духовні для цього світу. Вони нічого не їли, завжди були бліді, часто скаржилися, що їх морозить, багато й залюбки говорили про смерть і частенько зомлівали. Джорджіана була найбільш ефірною серед них, з усіх трьох вона їла найменше, зомлівала найчастіше, найбільше говорила про смерть і була найблідіше — її блідість була якоюсь не правдоподібною і ніби штучною. Здавалося, в будь–яку мить вона може покинути тлінну оболонку, що досі тримала її на цьому матеріальному світі, і перетвориться в безтілесний дух. Ця думка завдавала Джорджеві нескінченних мук. Якщо вона помре…