Він побачив книжку своїх віршів, що лежала на столі в малій вітальні. Який такт! Він узяв її в руки й розгорнув. Такі книжки критики називають "тоненьким томиком". Він прочитав навмання:
…Бездонна ніч свою мовчазну арку Простерла над вогнями лупа–парку;
І Блекпул у глибинах небосхилу Копає гомінку ясну могилу.
Деніс поклав книжку на місце, похитав головою і зітхнув. "Яким же генієм я був тоді", — подумки мовив він, наслідуючи старого Свіфта. Минуло вже місяців шість відтоді, як книжку надрукували. Йому було приємно думати, що він уже ніколи не напише чогось подібного. Хто б то міг її читати? Напевне, Анна. Пому хотілося, щоб це була вона. Може, вона навіть впізнала себе в гамадріаді молоденької тополі, стрункій гамадріаді, чиї рухи були схожі на погойдування деревця під вітром. "Жінка, що була деревом" — ось як Деніс назвав того вірша. Він подарував цю книжку Анні одразу ж, тільки–но вона вийшла з друку, сподіваючись, що вірші повідають їй те, чого сам він не наважувався сказати. Та вона ніколи не згадувала про книжку.
Деніс заплющив очі й побачив Анну перед собою: у червоному оксамитовому плащі, вона, погойдуючись, заходить із запізненням на три чверті години до маленького ресторану в Лондоні, де вони іноді разом обідали. А він сидить біля столу, змучений від чекання, роздратування, голоду. О, він був тоді ладен її проклясти!
Йому спало на думку, що господиня дому, мабуть, у своєму будуарі. Треба принаймні піти подивитися. Будуар місіс Уїмбуш був у середній вежі й виходив у сад. Із зали туди вели вузенькі кручені сходи. Деніс піднявся ними й постукав у двері.
— Прошу! — А, вона таки тут; краще б її не було. Деніс відчинив двері.
Прісілла Уїмбуш лежала на канапі. На колінах у неї спочивав бювар, і вона замислено гризла кінчик срібного олівця.
— Привіт, — мовила вона, підводячи голову. — Я й забула, що ви мали приїхати.
— Але, на жаль, я вже тут, — відповів Деніс вибачливим тоном. — Мені дуже шкода.
Місіс Уїмбуш засміялася. Розмовляла і сміялася вона низьким чоловічим голосом. Та й усе в неї було чоловіче. Велике квадратне, ще не старе обличчя, на якому стримів чималий ніс і блищали зелені очиці. А над усім цим підносилась пишна, старанно споруджена зачіска, причому волосся мало дивний, неприродно оранжевий відтінок. Дивлячись на неї, Деніс завжди згадував Уїлкі Барда в ролі шансонетки.
Так, це я вам заспіваю.
В опері вам заспіваю.
В опер–попер–попері!
Сьогодні на ній була пурпурова шовкова сукня з високим коміром і низкою перлів. Ці шати, яких не посоромилася б і королева–вдова, більше, ніж звичайно, робили її схожою на героїню якогось водевілю.
— Що ви поробляли весь цей час? — спитала вона.
— Ну… — сказав Деніс і з насолодою замовк, смакуючи свої дальші слова. В нього вже визріла і рвалася назовні надзвичайно цікава розповідь про Лондон і події в ньому — Почати з того…
Та було вже пізно. Запитання місіс Уїмбуш належало до тих, які в лінгвістиці називаються риторичними. Воно не потребувало відповіді. Це була скромна прикраса розмови, такий собі гандикап у світській грі.
— Ви застали мене за моїми гороскопами, — мовила вона, навіть не помітивши, що перебила його.
Трохи засмучений, Деніс вирішив приберегти свою розповідь для уважніших вух. Він холодно перепитав:
— Он як?
І задовольнився цією маленькою помстою.
— Я вам розповідала, як виграла цього року чотириста фунтів на Великих Національних?
— Так, — відповів він усе ще сухо й коротко. Вона розповідала йому про це щонайменше шість разів.
— Чудово, правда? Усе залежить від Зірок. За Минулих Днів, до того, як мені стали допомагати Зірки, я програвала тисячі. А тепер… — вона замовкла на мить, — зразу чотириста фунтів на Великих Національних. Ось що значить Зірки.
Деніс охоче послухав би ще про Минулі Дні. Але він був надто скромний і надто сором'язливий, щоб розпитувати. Там було щось схоже на банкрутство — це все, що він знав. Стара Прісілла — зрозуміло, тоді вона була ще не така стара і трохи жвавіша — розтринькала чимало грошей, сиплячи ними направо й наліво, граючи на всіх скачках, які тільки відбувалися в країні. Г рала вона й у карти. В різних легендах називалося неоднакове число тисяч, та завжди це була велика цифра. Генрі Уїмбушу довелося продати американцям кілька своїх примітивістів — одного Таддео да Поджібонсі, одного Аміко ді Таддео та чотири чи п'ять картин безіменних сієнських майстрів. То була остання крапля. Вперше в житті Генрі зробив по–своєму, і це, як видно, призвело до найкращих наслідків.
Веселому мандрівному життю Прісілли настав край. Тепер вона майже безвиїзно жила в Кромі, плекаючи якусь погано визначену хворобу. Знічев'я вона втішалася Новою Думкою та окультизмом. Пристрасть до перегонів усе ще не відпускала її, і Г енрі, котрий, власне, мав добре серце, приділяв їй сорок фунтів "ігрових" грошей на місяць. Майже весь час Прісілла проводила за складанням гороскопів коней і витрачала гроші на науковій основі, за велінням зірок. Г рала вона й на футбольному тоталізаторі і мала великий блокнот, куди були занесені гороскопи всіх гравців усіх команд футбольної ліги. Порівнювання одинадцяти гороскопів проти одинадцяти було справою дуже тонкою і непростою. Який–небудь матч між "Острогами" й "Віллою" призводив до такого гострого й заплутаного конфлікту на небесах, що нічого дивного, коли вона часом і помилялася.
— Мені так жаль, що ви в це не вірите, Денісе, справді жаль, — мовила місіс Уїмбуш низьким, виразним голосом.
— А мені аж ніяк.
— Бо ви навіть не уявляєте, що то означає вірити, не уявляєте, яким цікавим тоді стає життя. Все, що відбувається, має якесь значення; хоч би що ви робили — воно залишає слід. Ось, наприклад, я тепер у Кромі. Ви, певно, думаєте: життя її безбарвне, як вода в канаві; але я так не вважаю. І анітрохи не жалкую за Минулими Днями. У мене є Зірки… — Вона взяла аркуш паперу, що лежав на бюварі. — Г ороскоп Інмена, — пояснила вона. — (Я бо збиралась цієї осені трішки розважитися на більярдному чемпіонаті.) Я мушу підтримувати постійний зв'язок з Нескінченним. — Вона помахала рукою. — Окрім того, потойбічний світ і духи, моя Аура, місіс Ідді й необхідність переконувати себе, що ти не хвора, Християнські містерії й місіс Безант. Усе це просто чудово. Нудьгувати не доводиться ані хвилини. Не можу собі уявити, як я обходилася без усього цього раніше, за Минулих Днів. Хіба це втіха — метушитися і більш нічого, тільки метушитися? Щодня сніданок, чай, обід, театр, вечеря. Звичайно, це було мило, поки воно тривало. Та згодом від цього мало що залишилося. Про це дуже гарно сказано в новій книзі Барбік'ю-Сміта. Де ж вона?