— Оддайте харчі, то ж не ваше — не ви напрацювали! Дітям їсти треба, оддайте зараз, я вам кажу!
Вартовий мовчить, ніби не чує і не бачить бабусі. Грізний! В руці сила, власна і начальникова. За начальником рудіє Отроходін, той інструктував: "Забрати до крихти". А далі, вгорі — вождь партії і держави.
Чого ж стара турбує?
Бабуся взялася за полудрабок. Тоді вартовий штовхнув її в плече — поточилась вона і впала на шпориш. І не могла встати. Син, підбігши, піднімає. Глянув на вартового і промовив з великою вразою:
— Дикун собачий!
А той, прозваний, зготувавши гвинтівку, процідив зневажливо:
— Ти! Гляди мені,— і замовк. Відповідальний, мов коло порохового погреба. Стара нічого не казала: ведена під руку, віддалялася до хати.
Прилягла на піл, пахмітину підославши; і — мов нездужала незнаною пошестю.
Млисті приуяви кружилися, всі розметані. Крізь майоріння відчувала: наближений морок холодною запоною обки, дається, і ніде обминути. Потім розтанув. Лишився біль, гіркий і гострий, не так за себе, як за внуків — їсти вже нічого дати. Квилитимуть, пташенята при дорозі. В світі нема нікого, хто б поміг. Незнані вони ні в кого і ніхто не заступиться; коли пропадуть, слова ніхто не скаже. Один Бог бачить з неба. Може — іспит, нехай очистимося в горі, як огні останньому.
Родина ставить речі на місця.
Потім: що їсти? — діти просять. Мати вирила десь на грядках дрібненькі бурячки; зварила юшку. Дуже посолену, сьорбали з сухарцями, що були розсипані в хижці.
Ось, лихо захопило тенетами — несила вирватися. Безжалісно, ніби гроза, облягло; мучить, наганяючи до загибелі.
Діти споважніли, мов цілком розуміють, що діється.
Бабуся і мати, сидячи на полу, почали клопіт коло одежин — оглядають: котра годиться про зиму, котра ні.
— Стрінув пічник,— говорить бабуся,— про церкву питав, чи закрили.
Андрія цікавить чудесник, який, справлявши піч, розповів про хитрі димоходи всередині. Доти піч видавалася нудною: купа цегли; а тепер — повна загадок.
— Кажу йому, що було. Він і жаліється: не глянемо на Писання — по ньому жити. Читаємо сторінки нивок: туди серця віддали. Так само сказав батюшка.
— І правда! — зітхає мати.
— Про небо забули. Горе прийде.
— Вже почалося.
— Сказав тоді: живемо в кінці часів. Тож антихристи спішать зло довершити. Це з ікон видно; Спаситель на хресті мучиться, а внизу вони, домальовані, скрегочуть, глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вкоїться пекельство, аби відзначити дев'ятнадцять віків після розп'яття: так кажуть.
— Вже ж видно! — згодилась невістка.
— Пічник примітив: птиця падає мертва.
— Походом на нас рушено,— додав Мирон Данилович.— То тільки видається, що їх прапори червоні; вони темні.
— Дивно говориш,— зауважує дружина.
— Так бачу! Пропадем; а хіба можна жити по-демонському?
— Стримайся!
Дарія Олександрівна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих від страху.
Менший при столі ворушить книжку; старший присів під стіною в міжвіконні: затерп! і очі запали, з нерушимою думкою. Оленка біля мами спостерігає, як чотири великі руки — дві в рясних брижках і стемнілі, а дві світліші — перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.
— Я ж нічого!.. З їх прапорами негаразд,— поправився господар.— То тільки Лук'ян потіша, що "заживем".
— Не ми, хтось другий! — сказала бабуся.
— Не ми і не Лук'ян,— продовжив господар.— Лук'ян знає одно: голосувати "за". Зразу підніма руку — перший. Завжди "за" і попереду всіх. Не встиг доповідник зачинити рот — Лук'ян підніма руку: згоджується. За позику перший, за розкуркулення перший. Сьогодні розбіглися, а то голосував би "за", хоч гробове віко кладуть на село. Потішає — "заживем". Змії з'їдять!
— Нащо казати? — спиняє жінка, повівши погляд на дітей.— Лук'ян не гірший від начальників.
— Ті не люди, а гаки — тягти хліб! Перед зборами чув новину: вночі потяг приходить, вартою обтиканий: переполох!.. Начальство з міста аж курить на вокзал, бо там головні, з Москви. Крізь вагонні двері жменьку вціджено, самих заводіїв. Стрінули їх: обдутий один і попелястий, вуса під щіточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович — бідовий, з вусами, як виновий валет. Наказують розбити кутки в хатах і весь харч винести... Чорнявий підкинувся і кричить на всю станцію: "До зернини! До зернини!" — себто, так забрати хліб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишені, і з усієї сили сипнув його в пику окружного партсекретаря. Зерно вдарилось і повідлітало... "Ось ваша хлібозаготівля; як таке зерно негодяще здаватимуть, всіх під розстріл". Відлітавши, зерно вскочило в рот одному з тутешніх і він почав його крутити і розмелювати на зубах: непогане зерно,— він агрономом був і знав. А реву, а тупоту!.. Кажуть, якби паровоз свиснув, не було б чути. Секретаря взято під арешт і невідомо де дівся. А ці два змовлені з третім...
— Може б, тихіше говорив? — попросила жінка.— Всі чуємо.
— Добре! — Мирон Данилович обнизив мову: — Люди взнали, що для двох повно всього в вагоні, як в ресторані: і харчів, і напоїв, м'яса, окороків, ну, всього!.. Питва найкращі, котрі на експорт. Як люди взнали, аж дивно.
— Чому не знати? — втручається бабуся.— Он, коли Журавленків обікрадено, років тому з десять буде, ніхто ж і не бачив і не чув, а всі зразу в одно: не інакше, як Корінчук заліз. Пішли шукати — так і є!.. Повитрушували крадене.
— А наїдків зібрано в вагоні: риба консервна і корейка — закушувати сорокаградусну, нарізати і на булку класти; курятина і масло; скільки чого хочеш! — помаранчі і виноград...
— Мамо, помаранчі хочу,— тихенько озвалась Оленка, мов спросоння.
— Дитинко, де ми візьмемо? Тут — аби живими бути. Мирон Данилович, мов заворожений, вичитує коло вікна, з якого видно місце, де стояла підвода:
— А в буфеті — вина і наливки, і горілки теж, настояні на чому завгодно: на полині...
— Чого б полинівку пили? — сумнівається бабуся.
— Може, ні! А так кажуть. І зубрівка...
— Хилитимуть гірку?
— Чого ж, їдучи хилитимуть; і в Кремлі повно...
— Ну, верховодові рознесло вид,—згадала бабуся.
— Кажуть: швидко їсть; понурий!
— Понурий глибоко моркву риє.
— При дітях би не казали: десь вирветься! — просить Дарія Олександрівна.