— Збирайся зараз, підем на роботу — снопи носити! Дістанеш хліб.
Андрій миттю вихопився з хати. Вже як ішли в поле, сусід казав хлопцеві:
— Перебрався б ти до нас! Знаєш, наш синок помер, одно, що — нужда, а потім хвороба пристала. В хаті все однієї душі бракує. Якби схотів, жив би в нас. Не було б тобі сумно одному, і нам веселіше, — подумай!
— Пороблю трохи, тоді перейду.
— От і добре. Дивися ж: ми ждатимем!
— Ще поїду маму шукати...
— Шукати — де? Це не одне село і не одна станція. Сам загубишся. Не їхав би!
— Таки поїду.
— Якби міг, я поїхав би з тобою, та бач: біда.
— Я сам.
Увечері, вертаючися додому, побачили, як в одному дворі з великим клопотом виряджають мертвого на похорон; навкруг метушаться міліціонери і сільрадівці, мов рибалки біля човна — перед бурею.
— Чого вони? — питає хлопець.
— То кара прийшла і правду виказує: на голосному активістові, — сказав дядько. — За зло чоловік і має зло, як цей Корбик, що тепер хоронять. Був дуже беручкий і докучливий, людям спокою не давав; мучив їх, щоб догодити партії. Тихого середняка переслідував, бо ніби лає радянську владу, а того не було! Середняк мав кінну машину і жив як трудовик; крім машини і коней, була в нього корова. Його з синами розкуркулено, — тоді в його хаті активіст забрав собі сало і кожух. Пройшло два роки після того; от він розпух з голоду і вночі в поле вийшов, де кошено хліб. Узяв сніп і вернувся додому: так узяв, як ото кожух попереду. Вилізає з сином на горище і обминає там. А декотрі партійці підгледіли і зразу ж донесли на нього, як він — на середняка. Прийшли гуртом другі активісти, ще докучніші і зліші, ніж він сам. Шукають його скрізь і лізуть на горище, там бачать: обминає крадений сніп. І давай бити Корбика, як злодія. Побили до смерті. Бач, кладуть на віз, і це вже остання дорога: куди відійшов, там нема ні снопа, ні потреби на нього. А гріх зостався невідпокутуваний. Ходім, не треба довго глядіти!
Першими днями немічні хлібороби ступали мляво і втинали небагато; згодом, підкормлені теплою юшкою і кашею, де було трохи вишкварок, випростали плечі і праця сяк-так пішла.
Хоч в'язано дрібніші снопи, ніж колись, вони хлопцеві жили тягли: мов колоди. Підгодувавсь, то, несподівано для себе, значно подужчав, може, не від самого харчу, але також — від пробуджуваних сил, що, з природи, могли зрости. Він тягав снопи запопадливо, спершу обхоплюючи обома руками кругом; потім тільки зачіпав однієї рукою за перевесло, просунувши пальці, другою знизу помагав собі тримати, і сам важко перехилявся.
Хоч робота не пригнічувала тяжкістю, так мучив жах, що відкрився з самого початку. Не могла діяти жниварка, бо всюди мертві лежали: на невеличких відстанях один від одного, ніби відмірених. Видно, кожна конаюча душа, потай прибувши, окремилася вже від готових, — лягала осторонь. їх так багато, що стрічаються без перерви: всіяли землю. Поки не почали приїжджати погребницькі підводи, чорніло ними всюди по світлій стерні, — і тітка сказала хлопцеві:
— Скільки снопів з ниви, стільки людей лягло! Декотрі вмерли давно; несло відтіля разючо, аж нудило женців. Не могли працювати, хоч дихали крізь хустки, обкинуті при обличчі. Петрунова жінка знов подала голос:
— Розвести б огнище треба і сирий бур'ян палити — дим це переб'є. Так ми робили в дев'ятнадцятому році: тоді білі вистрілювали людей і загортали, а червоні коли вернулися, звеліли, щоб полонені би; розкопували ями і виносили мертвих. Такий був дух страшний, як тепер! — аби перебити його, багаття розводили і палили зелені гілки. Потім приходили знов білі і робили так само: наказували відкопувати, кого...
— Тихо, тихо! Ви б, тітко, не договорювали далі, — радять женці, озираючися на доглядачів.
— Вони не чують. Так пасуть очима по людських руках і кишенях, що їм слухати ніколи.
— А все ж! Тепер і в самої стежки очі довгі — Сибір бачать. Учора туди чоловіка на смерть присуджено: за жмутик колосків, що розтер на долоні. Зробим огнище. Хлопче, носи бадилля!
Андрій дістав додатковий обов'язок: завідувати огнищем; це швидко пішло в нього. Збирав сухий бур'ян на розпал, а докидав зеленого — для диму. Повіяв той дим скрізь, ніби на пожарищі: гіркий, але своєю гіркістю чистий, і вже менше чути було нудкого і страшного повіву від покійників на полі. В інших місцях також розведено огнища; пішов дим клубучий, обгортаючи всю многість мертвих. Вони між снопами ждали своєї черги на повільній підводі, що тяглася через стерню. Дим завіював і живих, хоч змучених, коли поралися з хлібами. Заходячи їм в очі, виводив сльози. Тітка заплющилась від нього на хвилину, витерла очі і, глянувши навкруги, сказала:
— Таких жнив не було від створення світу і вже не буде.
Спершу робота тяглася, як болісна вагота для душі: з палючою су противністю їй. Повітря навкруг вигріто до тієї міри, що вже ніби пронизує наскрізь, без перерви гонячи піт з кожного, хто рухається. Воно пашить спекою печі, обважнює почуття і заливає тіло зморою: істота от-от знеможеться серед спеки і найважчого диму. Але якраз тоді, всупереч собі самому, треба з зусиллями рухатися по стерні, мов безлічі цвяхів. Це в звичку входить — і трудністю, і заведеним ладом, при якому кожен повинен встигати з своєю працею. Призвичаївся також і Андрій, навіть міг би нудьгувати, якби тепер заборонили йому на жнивах тягти снопи і збирати колосся, розводити вогонь і підтримувати його, носити відро з водою і кухоль для женців; і — що звелять. Волю і думку заполонила робота: від того навіть звіряча туга, якою він довго жив, притихла, ніби скована. Образ матері світився в уяві, але і він, здається, був примирений з турботами жнив.
Для серця ж відкрилася тут сторінка відання, якої не можна знайти і прочитати в шкільних книгах. Люди тут дивовижно відмінні від городських! — такі відмінні, що їхня прикмета враз відкривається для погляду.
В місті люди мов би і не дуже прочувають, що на світі аж доконче потрібні їх заняття, і назверх прибирають надмірну значність.
А тут, при байдужості до життя серед злиднів, люди покладають у слові і вчинку добре значення. Завжди з достойністю, до себе самих і кожного, мов старочасні білі жерці; от і тепер — зрізаючи житини і в'яжучи в снопи. Коло хліба роблять, як перед очима Божими! З відчуттям важливості, що має їх праця, — однак без жодного самозвищення.