— Плюс міраж. Іноді я жду: наведення через секунду зникне, як сон. Ні! — існує далі.
— Бо передвіщено, — сказав рудобородий, — передвіщено для воцарення бельзебула, чиї служники, ніби змії, гризтимуть життя...
— Змії? Ні, спецпотяги; один бігає тільки вночі, і стережуть його таємницю, але проточується...
— Яв школі теж чув. Питаю партійців — бояться сказати. По очах видно: знають.
— Декотрі, вже кликані туди, сказали по секрету родичам, а ті — світові. Біля ларка, де продають самі кістки від коров'ячих голів разом з рогами, теж говорять.
— Про ці речі скоро двері і вікна казатимуть.
"...Все — вірно: про все, що робиться, — думає Дарія Олександрівна, — від чого ж гинем..."
Великовидий продовжив:
— Пригадується вірш, в якому два рядки повно виявили причину:
Й в желтьіх окнах засмеялись,
Что зтих бедных провели.
Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить:
— Це найгіркіші рядки, писані в наш вік.
Глянув угору, над обриси засніжених міських домиків: там вирізнялися крізь млу величезні урядові озії з яскравими вікнами.
— Дивно, дивно! Мені видалося: звідти зирнула мара в жовтих шибках.
Він застиг, мов прислухається до невідомого відшуму.
— І я ніби чув крижаний подих, коли читав вірш, — згадує великовид.
Чомусь і в Дарії Олександрівни стрепенулося серце, коли слухала: вмить — мов розлігся сміх зловісний: "Лихо буде! ; Треба стерегтись..."
Вона гостро роздивляється, куди можна тікати, он, хоч крізь проламину в паркані — недалеко.
Справді, скоро пригуркотіли вантажні авта і, позскакувавши з них, картузники ловлять і тягнуть, як скот, всіх, що, судячи з вигляду, — обшарпані і з торбами, — пустилися села. Кидають їх на платформи, де чекає озброєна варта.
Дарія Олександрівна тривожилася, слухаючи старих горожан і пильнувала рухів на вулиці, — ще тільки почався найвад, як вона крикнула до дітей:
— На погибель беруть! Тікаймо!
Потягла дітей за руки до протулини в паркані: там хтось відірвав дошки на паливо; пропустивши дітей туди і сама вдершись, побігла з ними через садок, прикиданий снігом, і 'через двір — до хвіртки на другу вулицю, рівнобіжну до тієї, де черга по хліб.
— Тс, тихенько! — попереджує мати. — Нишком! — бо, глядіть, собаки недалеко.
Хвіртка на крючку. Тремтячи з страху, мати відчинила її і роздивилась: вулиця порожня; ліхтарі з адресою, під бляшаним козирком, світять над дверима.
Втікачі побігли від хвіртки і завернули за ріг — подалі від нещасливого місця, де розлягалися крики жінок і дітей, тягнутих і киданих на тягарівки.
Знов зірвався сніг, хоч не густий, але трудно було йти, бо сліпив і забивав дух — різким вітром.
Блукали до півночі, поки натрапили на лісний склад, біля якого походжав сторож: ніби міряв тротуар, маючи широкий в'їзд насередині своєї мандрівки. Видно, намерзся, сидячи при воротах, які зоставив трохи прочинені. Рідко стрічав перехожих — поступався перед ними з дороги.
Заметіль, прикра під час відходу через місто, стала в пригоді: запоною окривала непритульних. Коли сторож віддалявся до другого кінця прогулянки, вони, попростувавши слідом, трохи підождали під завією і зайшли в двір. Зразу ж відступили вбік — під тінь височезної купи дощок. Відтіля обережно, переставляючи ноги, як річкові птиці, перебралися далі, в неосвітлену глибину: проз гори пиляної сосни, з бальзамічністю, такою мирною!
Мати знайшла куток між дошками, що, нависаючи в нерівному виступі, закривали від хуртовини. Там присіла з дітьми; пригортала їх, сонних, і цілу ніч трусилася, сидячи: то задрімає, то від холоду і тривоги знов прокинеться. Голод допікав — здавалося, вся істота зірвана в нечутному стогоні. Треба терпіти. Брала сніг — їла, щоб затамувати голод, але мороз почав проникати в душу; покинула сніг.
Марилося, що переслідувачі близько, що невідомо як бачать, де вона сховала дітей, і стежать, і коли прийдуть тоді неминуча смерть.
Перед світом, зовсім знесилена і хвора, вивела дітей до воріт: прочинено, як і ввечері. Виглянула — сторож, притулившись до стовпа, спить, — і вона з дітьми мерщій подалась на тротуар, присипаний після метелиці.
Цілий день мучились, пристаючи до черги по хліб: скрізь така штовханина! — найслабіші в кінці "хвоста" туляться, без надії побачити прилавок.
Треба вертатися до вчорашнього місця, а там люди товпляться бурхливою навалою, позастоювавши чергу відрання.
Голод став дужчий за страх. Замість одних, вчора схоплених на погибель серед занесеного степу, з'явились інші: такі ж обшарпані і змучені, доведені до відчаю, вибух якого гаситься в знемозі. Видно, що сподіванки марні, — можна тільки пропасти, як тисячі інших.
— Їдьмо, діти, додому! — сказала Дарія Олександрівна, ковтаючи сльзи. — Коли вмирати, краще в нашій хаті, не на вулиці.
Пішла з малими на вокзал, але вхід зачинено: не впускають селян. Зоставайтесь ночувати під стінами, де сніг протанув і в морозному бруді напливли калюжі. Та ще хуртовина завихрила великими вітровими вузлами, перемішана з дощем. Пасмами сікла. Потім неслася просто, з страшенною хуткістю. Ніде присісти. А ждіть потяга цілу ніч!
Дарія Олександрівна передумала: ніж тут під хвижею і в калюжах катуватися, — чи не ліпше знов перебути на складі?.. Там хоч присісти з дітьми можна в сухому місці і трохи подрімати.
— Ні, мої пташата, ходім до соснинок! Заснемо в затишку.
— Там краще, мамо, краще! — згодились малі.
Побрела з ними до складу і, як попереду, прокралася в двір. Були зміни: частину пиляного лісу прибрано, а нового привезено і скинуто напроти воріт. Солома розтрушена по вчорашніх слідах: добра знахідка; втрьох назбирали її досить, щоб помостити в закутку, який, на щастя, зостався нерушений. Знов прищулились; пожували малясників і схилилися на сон, вбираючи голови в плечі і тулячись докупи, мов пернаті в гйізді.
Спалося спокійніше, ніж вчора. Але кволість від виголодження була така, як недуга, — вранці ледве змогли встати з місця: здавалося, пропадають! Голови йшли обертом і в шлунках холодив і пік якийсь нудкий, ніби з труйливою лихоманкою, біль, що нищив життьову снагу і мучив душу. Очі ледве бачили.
Вже сіріло. Бездомні, виходячи з свого притулку, бачили, що сторож коло самого перехрестя з кимсь розкурював. Мабуть, примічав, що жінка з дрібними дітьми ночує, але не виказував нічого! — ще й соломи накидав по їхніх слідах: нехай візьмуть, буде тепліше.