Мирон Данилович побоювався: або другі здобичники теж прийдуть і ніхто не матиме собі досить, або вже все розрите. Згадував про дивацьку розвагу робітників на цьому гонищі, років з чотири тому: стануть у кропив'яні мішки, обв'яжуться пасками і біжать наввипередки, плутаючи ногами i гублячи крок. Падають під регіт глядачів. Гнали також і зерхівні; а один, босий, виграв заклад, що з конем збіжить — на короткій доріжці. Тепер би, мабуть, від півня відстав.
Ось — кагат. Не рушено! Катранник відгріб сніг і заходився копати. Земля промерзла, хоч не дуже: тут коня закопай, до весни схорониться. Зморений тяжко, з роботи, голодування і трудної ночі на похоронах, Мирон Данилович навіть лягав спочивати на розриту землю, перемішану з Старою соломою. І ніби скарб знайшов, так радів!.. Картопля, хай дрібна, як перебірок, підхарчує; в ній — крохмалець, кисіль зготовити можна, і діти відживуть. То судилося, що дід Гонтар, вернувши від смерті, згадав про далекий кагат, всіма забутий.
Знов береться копати Катранник і вже вигортає перші картоплинки! — дедалі їх більше. Набравши в мішок, скільки донести міг, він викопав бічну нору і туди сховав решту знахідки. Довго трудився, загортаючи землю і сніг, щоб було непомітно. Додому йдучи, всіх обминав, а то позаздрять і віднімуть мішок. Після зустрічі з двома, що ввечері хижо світили очима на його відро з малясом, став обережний, як птах. Далеко відходив стороною, бачивши гуртки біля села... "Голодні, як голодні,— розважає він вибачливо.— Я сам такий; коли вже доходять, то сліпнуть: мішається їм, хто ворог, хто свій, — віднімуть, і годі".
Пригадалося, як юрми скорченими пальцями шарпали клунок Отроходіна, а напроти блискотів лютий погляд крізь окуляри.
Враз обпекла гіркіша думка: от, робиш цілий вік, так дітям вигрібай картопляні покидьки, мов злодій, серед заметеного степу; а набігли смикуни з партквитками — тягнуть крупчатку, від ротів дитячих, і сторожа, поставлена владою, охороняє кривду.
В хаті вже забули, який смак картоплі. Старший син попоїсть супу, смачного, коли розварити картоплю як слід, до густощу, і присолити,— поправиться син: він цю страву любить. І менші: їм би зиму продержатись, а там, як зайчики, підуть на зелень.
Біля порога обтрусився від снігу і, коли в хату ввійшов, зразу ж повідомив, розв'язуючи мішок:
— Картопля — наша!
Жінка перегортає її, втішаючись:
— Гарна картопля, тепер — празник...
Повеселішали діти, ждуть і нетерпеливляться, поки суп закипить. Він густий вийшов, бо зовсім бульба розварилась; їли і ретельно оббирали на череп'яних бережках.
Мирон Данилович після снідання, як ліг, миттю заснув! — нечувственний, ніби в землі.
В селі Кленоточі люди вмирали, як і скрізь на Україні, — їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибіль; бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробити на прожиття. Стан — гірший, ніж під час чуми.
Картопля кінчалася в Катранників, і господар никав околицями: чи не здобуде чого для сім'ї.
Холодно і пустельне всюди. Сум обгортав душу серед снігової порожнечі; здавалося, світ вихолоднів, як покинутий будинок. І лихоманив істоту один клопіт: знайти їжу.
Погляд приковувався до низового обширу навкруги; весь час кидався по сніговому рівню, обторкуючи дворища, стежки, підворіття, кущики в снігу і гілки рідких дерев, де часом сяде темний птах: "Це, мабуть, з останніх, від лісу".
Згадуючи про косаря, попрямував до його садиби — не впізнати місця! — ліска як не було. Яр, повний снігу, і тільки. На дворищі, рівномі, ніби біла скатерть, одна руїна від хати, теж заметена. Солом'яний верх, крокви з бантинами, одвірки і лутки зникли; певно, по від'їзді сім'ї, коли дерева навкруги валено, хатка стала здобиччю дроворубів.
Мирон Данилович вертається в село; проходить мимо хати Кайданця — віконниці зачинені, і жодного сліду від порога до хвіртки і воріт: рівно біліє сніг, давно нанесений. "Таки вибрався на Кавказ. Хіба й собі спробувати? — замислився Катранник.— Бо тут біла труна".
Коло рогу вулиці почув розмову з смачними назвами, що приневолили спинитись і застигнути: партійці! Говорять про харчі...
— Що сьогодні дають? — питає чорна "ушанка"; під нею вибрита потилиця поземно перетнулася згорткою.
Четверо, стрінувшись, несуть різну вагу: на плечах і під руками наодвисно, і в обхват — хто мішечок, а хто кошик, клунок, торбу.
— Та крупи дають і гов'ядину!
— Як було: кукурудзу, а до неї чечевицю.
Притихли, обговорюючи, бо зауважили Мирона Даниловича, чужий! — зрештою, рушили з перехрестка.
Катранник пригадав: колонія лютого закладу притулена до краю села, звідки вони тягнуть харч. В одного з кошика крайчиком лисніла червонаста воловина.
А стороною вітер приносив запах вареної страви, що притягував селянина, мов рибу — живець на крючку. Привів до огорожі колгоспного дворища. Там ватра тріскотіла, розкидаючи іскри і стелячи дим; яскрава серед білості снігової.
Довкруг казана зібрались активісти: стерегли, як сундук із золотом; інші їх супряги, сновигали поодаль або мили посуд перед тим, як обід розливатимуть, а дехто вмощував глечик у кошику, підклавши туди соломки.
За стайнями колгоспники, впрягшися, як єгипетські дармороби до каменя, відтягали дохлу коняку в степ. Такі ж мерущі, як і кожен одноосібник.
Подивився на їхній двір Катранник, тільки головою похитав: "Бач, настягали чужого, а що зосталося? Тільки в казані наші крупи, з запічків виметені!" — для півживих; самі активщики — з тугими пиками". .
Побачивши, як гріється казан активістів і як відтягають падло натужені худяки під линвами, Мирон Данилович пішов додому найкоротшою дорогою, що пролягала біля сумного місця... Якби знав, скільки прикрості стерпить,— обминув би, брівши найдальшою околицею.
Проїжджала підвода. "Це туди!" — зразу ж відзначив собi чоловік, бо чув тяжкий стукіт. Накладено мертвих, як снопів. Три дядьки, вищі і хуткіші за мимовільного свідка, спроваджують безталанних односельчан: до впокоєння.
Ось і воно; підвода звернула на необгороджену ділянку, де вже дожидає викопана яма, а нову — кайлами, лопатками, плішнями вицюкують гробокопи, рухаючись, як недужі. Дядьки ж повкидали мертвих до ями і загортають міленько, бо ніколи! — треба їхати по свіжих, що переставилися.