— О дев'ятій.
— Може, поспав би трохи довше?
— Ні! Розбуди мене о восьмій.
За хвилину він уже хропів на всі заставки. А коли прокинувся, у нього було таке враження, наче ще й не лягав. Йому здалося, що десь на другій чи третій хвилині по тому, як він уклався, в коридорі пролунав дзвінок і дружина вислизнула з ліжка.
Потім він почув перешіптування. Чоловічий голос був наче знайомий, та комісарові здавалося, що все те йому сниться, і він ще глибше зарився в подушку.
Він чув крізь сон, як до ліжка знов підійшла дружина, і навіть здивувався, чого вона так довго не лягає. Адже, певно, хтось помилився дверима. Ба ні! Ось вона торкнула його за плече, потім відхилила завіси, і, не розплющуючи очей, комісар усвідомив, що вже день.
— Котра година? — глухо запитав він.
— Сьома.
— Там хтось прийшов?
— Лапуент. Він чекає на тебе в їдальні.
— Чого йому треба?
— Полеж іще хвилину, я приготую каву.
Щось у її голосі примусило його подумати, що в неї погані новини. Чи не тому вона не зразу відповіла на його запитання? Небо за вікном було брудно-сіре. Досі йшов дощ.
Першою гадкою Мегре було, що Жан Бош, перелякавшись відплати за свої визнання, повісився у своїй камері попереднього ув'язнення. Мегре підвівся і, не чекаючи кави, швидко надяг штани, причесався і з ще заспаним обличчям штовхнув двері до їдальні.
Біля вікна у чорному плащі стояв Лапуент, тримаючи в руці темного капелюха. На щоках після нічного чергування темніла щетина.
Мегре запитально глянув на нього.
— Пробачте, що я вас так рано розбудив, патроне… Цієї ночі сталося нещастя з одним із наших добрих друзів…
— Жанв'є?
— Ні, він не з управління…
Пані Мегре внесла тацю з двома великими чашками кави.
— З Лоньйоном…
— Його вбито?
— Тяжко поранено. Його відразу одвезли до лікарні Біша, і ось уже третю годину професор Менго його оперує… Я не хотів вас будити раніше, щоб дати вам оді-спатися після вчорашнього… Знаєте, спочатку в нього майже не було шансів вижити…
— Як його поранено?
— З пістолета… Одна куля в животі, друга трохи нижче плеча…
— Де це сталося?
— На авеню Жюно… Він був на вулиці.
— Сам-один?
— Еге ж. Поки що цією справою займаються його колеги з вісімнадцятої округи…
Мегре маленькими ковтками сьорбав каву, але цього ранку вона здалася йому на диво несмачною.
— Потім я подумав, що ви захочете його побачити, коли він опритомніє… Машина внизу.
— І невідомо ніяких подробиць?
— Майже ніяких. Ніхто навіть не знає, що він робив на авеню Жюно. Перша постріли почула консьєржка… Вона й зателефонувала до поліції. Одна куля пройшла крізь віконницю, розбила шибку і застрягла в стіні над ліжком…
— Зараз я одягнуся.
Поки пані Мегре подавала на стіл, він пішов до ванної. Знявши свого плаща, Лапуент чекав.
Попри своє давнє бажання перейти до Сюрте, Лоньйон усе ще працював у районному комісаріаті, і Мегре доводилось мати з ним справу щоразу, коли у вісімнадцятій окрузі траплявся якийсь незвичайний злочин.
Це був один із двадцяти інспекторів, котрі мали своє бюро в будинку Монмартрської ратуші й завжди ходили в цивільному, за що їх прозвали сіроштаньками.
За свою буркотливу вдачу Лоньйон дістав ще одне прізвисько — Нечема. Та, на думку Мегре, його з не меншою підставою можна було прозвати інспектор Невдаха: бідолашний Лоньйон мав якийсь дивовижний хист накликати на себе всі нещастя.
Дрібненький на зріст, худорлявий, він страждав на хронічний невиліковний нежить і цілісінький рік, узимку і влітку, ходив із сльозавими очима й червоним, мов у п'янички, носом, хоча в усій Франції, певно, не було поліцая більш непитущого, як Лоньйон.
До того ж він мав хвору дружину, яка проводила цілі дні або в ліжку, або в кріслі перед вікном, так шо після роботи Лоньйонові доводилося ще поратися вдома, бігати на базар та готувати на кухні. Скромна платня не дозволяла йому наймати прибиральницю частіше, ніж раз на тиждень.
Вже чотири рази він виставляв свою кандидатуру на конкурс до Сюрте і завжди провалювався через найбезглуздіші помилки, хоча мало хто міг би позмагатися з ним щодо фахового хисту. Це був справжній дойда: коли вже брав слід, то не губив його до кінця. Затятий, дуже ретельний, він буквально нюхом відчував злочин і міг вирізнити шахрая або вбивцю в найгустішій юрбі.
— Його сподіваються врятувати?
— Хірург у Біша дає йому три шанси на десять… Для людини, 'що заслужила прізвисько інспектор Невдаха, це було не дуже багато.
— Він щось говорив?
Мегре з дружиною та Лапуент ласували свіжими булочками, що їх щойно залишив під дверима розсильний із булочної.
— Його колеги нічого мені про це не сказали, а мені було незручно допитуватися…
Серед районних інспекторів не тільки Лоньйон був уражений комплексом неповноцінності. Мало не всі його колеги так само заздрісно косилися на "велику хату", як прозвали вони Управління карного розшуку, і, натрапивши на цікаву справу, варту великих заголовків у газетах, дуже неохоче випускали її з рук.
— Ну, гайда! — зітхнув Мегре, натягуючи на себе вологого ще з учорашнього вечора плаща.
Його очі нараз зустрілися з очима дружини, і Мегре зрозумів, що вона хоче щось йому сказати, і навіть здогадався, що саме.
— Ти обідатимеш удома?
— Навряд…
— У такому разі я б, може…
Вона думала про пані Лоньйон, недужу і самотню в своїй квартирі.
— Тоді мерщій одягайся! Ми висадимо тебе на майдані Константен-Пекер.
Лоньйони вже мешкали там років з двадцять у червоному цегляному будинку з вікнами, обрамленими жовтою цеглею. Мегре ніяк не міг запам'ятати номер того будинку.
Лапуент сів до керма невеличкої "сімки". Відколи пані Мегре знала свого чоловіка, лише вдруге їй доводилося їхати з ним у поліційній машині.
Вони випередили кілька переповнених автобусів. Тротуарами швидко йшли люди, нахилившись уперед і ледве втримуючи парасольки, які вітер виривав з їхніх рук.
Ось уже й Монмартр, вулиця Коленкур.
— Виходь…
Посеред скверу бовваніла скульптурна пара, чорна від дощу з навітряного боку. З-під зборок сукні у жінки виступала оголена гранітна грудь.
— Подзвони мені на службу, я сподіваюсь там бути близько полудня…
Ледве скінчилась одна справа, як уже починалася друга, про яку він ще нічого не знав. Комісарові подобався Лоньйон. Не раз в офіційних донесеннях він підкреслював його заслуги, частенько приписуючи йому навіть свої особисті успіхи. Та й це не допомагало. Невдаха завжди лишається невдахою!