— Не знаю, чи мені вдасться. Навряд.
— А як там із Лоньйоном?
— Здається, нічого нового… Точно не знаю, я щойно зайшов.
— Ну, до скорого побачення…
— До побачення.
Ні він, ні вона не називали одне одного на ім'я, не казали "любий" чи "люба". І в цьому не було потреби, бо певним чином вони обоє відчували себе єдиною істотою.
Мегре поклав трубку й відчинив двері до інспекторської.
— Жанв'є на місці?
— Іду, патроне…
Повернувшись, він сів до свого столу й почав розкладати люльки.
— Передусім що там з Лоньйоном?
— Хвилин десять тому я телефонував до лікарні. Старша медсестра вже гарчить на мене. Сказала, що стан хворого без змін і що раніше як завтра на поліпшення ніхто з лікарів не сподівається… Він досі непритомний, а коли розплющує очі, то не тямить, ні де він, ні хто біля нього, ні що з ним сталося…
— Ти бачився з колишнім нареченим Марінетти Ож'є?
— Я застав його в кабінеті, і— він страшенно перелякався, що батько довідається, хто я і звідки… У старого й справді, здається, досить крута вдача: там у них всі тремтять від самого його імені… Цей Жан-Клод такий собі крихкотілий красунчик. Він вивів мене з контори і почав виламуватися перед дівчиною у вестибюлі, удаючи, ніби я їхній клієнт…
— А що вони роблять?
— Труби з кольорових металів… Їхня фабрика — досить похмура на вигляд коробка, яких чимало в районі площі Республіки та бульвару Вольтера. Потім він повів мене до кав'ярні, чимдалі від контори. Газети пишуть про стрілянину та поранення Лоньйона, але не згадують жодним словом Марінетти. До речі, Жан-Клод їх і не читав…
— А як він? Не комизився?
— Він так боїться свого батька і взагалі всього того, що могло б ускладнити його існування, що відразу почав сповідатися мені, як попові. Тепер я знаю всі його грішки. Я сказав йому, що Марінетта несподівано залишила свій дім і що нам конче потрібні його свідчення. "Ви були заручені майже цілий рік". — "Ну, знаєте, ви перебільшуєте". — "І ночували в неї раз-два на тиждень… Для вашого віку це небагато… У вас, певно, кволе здоров'я?.."
Дізнавшись, що нам усе відомо, він страшенно розгубився:
"В усякому разі, якщо вона ходить при надії, то я до цього непричетний. Ми розлучилися більш як дев'ять місяців тому…"
Тепер ви бачите, патроне, що це за тип!.. Потім я заговорив з ним про їхні вільні дні. "Певна річ, були місця, куди ви їздили найчастіше… У вас є машина?" — "Авжеж". — "Ви їздили на неділю до моря чи залишалися десь поблизу Парижа?" — "Поблизу Парижа. Але не завжди на тому самому місці… Ми уподобали собі один заїзд на самому березі річки, бо Марінетта схиблена на плаванні та веслуванні… Вона уникала фешенебельних готелів, де збираються заможні люди. Між нами кажучи, смаки в неї досить простецькі".
Кінець кінцем я витяг з нього з півдюжини адрес тих місцин, де вони бували найчастіше: заїзди в Клу, в Курселі, в долині Шеврез, у Мелані, в Сен-Фаржо, між Корбеєм та Мелуном, у "Фелікса та Феліції", в Помпонні… Це на березі Марни, недалеко від Лані… Вона особливо вподобала цю харчевню… Там було лише дві кімнати, навіть без водогону… Потім Крегі в околицях Мо, ресторанчик, назви якого він не пам'ятає, з глухим хазяїном… Далі "Сорока-танцюристка" посеред рівнини між Меланом та Апремоном… Один раз вони обідали в "Кок-Арді", в Бужівалі…
— Ти перевірив?
— Я подумав, що краще буде, коли я залишуся тут і керуватиму розшуком звідси. Я міг би зателефонувати до тамтешніх відділків, та побоявся, як би ті селюки ие сполохнули нашу мадемуазель… Це не дуже відповідає, правилам, бо всі ці місця в іншому департаменті, але мені здалося, що ви поспішаєте…
— Я послав у кожному напрямку по одному хлопцеві — Лурті, Жамена та Лагрюма…
— І кожен узяв по машині?
— Еге ж, — занепокоєно признався Жанв'є.
— Так ось чому Люка не міг знайти вільної!
— Вибачте…
— Ти добре зробив. І поки що нічого не чути?
— Лише з харчевні в Клу. В тому напрямку нічого. Невдовзі мають доповісти інші…
Якийсь час Мегре мовчки смоктав люльку, немов забув про присутність інспектора.
— Я вам більше не потрібен?
— Поки що ні. Не зникай, не попередивши мене. Скажи, щоб Люка нікуди не йшов…
Внутрішній голос казав йому, що треба діяти якнайшвидше. Після свого тривалого візиту до голланця він відчував, що чиєсь життя зараз у небезпеці, хоча й не міг сказати, чиє саме.
Певна річ, йому намагалися замилити очі. Все в тім домі було фальшиве, крім хіба що картин на стінах.
— Дайте мені відділ реєстрації чужоземців…
Хвилин за двадцять він уже знав, що дівоче прізвище пані Йонкер було Майан, а справжнє ім'я не Марія, як він подумав був спочатку з огляду на її південне походження, а не менш просте — Марсель.
— А тепер, будь ласка, зв'яжіть мене з карним розшуком у Ніцці. Попросіть комісара Бастіані…
Щоб не сидіти на місці, він тепер ладний був ухопитися за першу-ліпшу ниточку.
— Алло! Бастіані? Як ся маєте, друзяко? Погода?.. Вже третій день іде дощ, і лише сьогодні по обіді хмари трохи розвіялися, — Маю до вас прохання. Звеліть своїм хлопцям погортати старі папери. Якнайшвидше. Якщо у ваших не виявиться нічого цікавого, пошліть їх до судового архіву. Йдеться про Марсель Майан… Вона народилася в Ніцці, десь у старій частині міста, поблизу Святої Заступниці… Зараз їй тридцять чотири роки. Колись була одружена з англійцем на прізвище Мур, фабрикантом шарикопідшипників, і певний час жила в Лондоні. Там вийшла заміж удруге за багатого голландця Норріса Йонкера. Зараз мешкає в Парижі. Надзвичайно вродлива молодичка — на вулиці на таких озираються. Висока, чорнява, ставна, вміє добре одягатися. Поводиться, як справжня графиня, але щось у її поведінці підказує мені, що колись ми вже держали цю пташечку за крильця… Ви мене розумієте? Щось таке в її погляді, та й не тільки в погляді… Так-так. Це надзвичайно терміново. Я певен, що в цю мить готується якась підлота, і хотів би цьому завадити. До речі, ви знали Лоньйона, коли працювали в нас на вулиці Сосез? Нечема, саме він. Минулої ночі його тяжко поранено. Ні, не вмер, але медицина поки що мовчить. Пов'язано найтіснішим чином… Не знаю поки що, яку роль у цій справі грає вона, та, можливо, ваші дані допоможуть мені це встановити. Я буду в себе на службі. Можливо, до ранку…