— Мені треба вашої поради, сер. Я не знаю, що діяти, все життя моє розлетілось на друзки.
— Ви хочете скористатись моїми послугами як детектива?
— Не тільки. Я хочу знати вашу думку як людини розважливої… і світської теж. Хочу знати, що мені робити далі. Я так сподіваюся, що ви мені якось зарадите.
Він не говорив, а кидав короткі, різкі, рвучкі слова, й схоже було, що говорити йому дуже боляче й він щоразу мусить перемагати себе зусиллям волі.
— Це вельми дражлива річ, — мовив він. — Ніхто не любить говорити з чужими про свої родинні справи. Адже це так страшно — розповідати, що поробляє твоя дружина, двом людям, яких ніколи раніше не бачив. Страшно, але мусиш. Я не маю більше сили терпіти, й мені треба поради.
— Любий містере Ґренте Манро… — почав Холмс.
Наш відвідувач скочив зі стільця.
— Як! — скрикнув він. — Ви знаєте моє ім’я?
— Якщо вже ви хочете залишатися невідомим, — усміхнувся Холмс, — то я радив би вам кинути звичай писати своє ім’я на підбої капелюха чи принаймні тримати його верхом до співрозмовника. Я саме хотів сказати вам, що ми з моїм другом вислухали в цій кімнаті силу найхимерніших таємниць і мали щастя подарувати спокій багатьом стурбованим душам. Сподіваюся, те саме ми зможемо зробити й для вас. Тож попрошу вас, оскільки час може виявитись надто дорогим, не зволікати й одразу переповісти мені всі подробиці.
Наш відвідувач іще раз провів рукою по чолу — так, наче розповідати йому було неймовірно важко. З виду й кожного поруху його я бачив, що це людина стримана, замкнена в собі, ладна скоріше приховати свої рани, ніж гордовито виставляти їх напоказ. Але потім він несподівано змахнув кулаком, немовби відкидаючи всю свою стриманість, і розпочав:
— Подробиці такі, містере Холмсе. Я жонатий чоловік і одружився три роки тому. Увесь цей час ми з дружиною щиро кохали одне одного й були щасливіші за будь-яке інше подружжя. Між нами не було жодної незгоди — ані в думках, ані в словах, ані в діях. Але тепер, цього понеділка, між нами неначе виросла стіна: я помітив, що в її житті є щось таке, про що знаю так мало, ніби це не моя дружина, а ота жінка, що мете перед нашим будинком вулицю. Ми стали чужими, і я хотів би знати чому.
Перш ніж розповідати далі, містере Холмсе, я хотів би, щоб ви твердо усвідомили одну річ. Еффі кохає мене. Хай у вас не буде щодо цього жодного сумніву. Вона кохає мене всім серцем і душею й ніколи не кохала так, як тепер. Я знаю це. Я це відчуваю. Я не хочу про це сперечатися. Чоловік може певно сказати, коли жінка його кохає. Але між нами пролягла таємниця, й поки вона не з’ясується, ми не житимемо, як раніше.
— Викладайте, будь ласка, факти, містере Манро, — дещо нетерпляче мовив Холмс.
— Я розкажу вам усе, що знаю про минуле Еффі. Коли ми з нею вперше зустрілися, вона була вдовою, хоч і дуже молодою, — їй було лише двадцять п’ять. Звали її тоді місіс Геброн. Замолоду вона виїхала до Америки й мешкала там у місті Атланті, де одружилася з тим Геброном, що був адвокатом із доброю практикою. У них була одна дитина, але потім там спалахнула жовта лихоманка й забрала обох — і чоловіка, й дитину. Я сам бачив свідоцтво про смерть чоловіка. Після того Америка остогидла їй, вона повернулася додому й жила з незаміжньою тіткою в місті Пінер, у Мідлсексі. Додам, що покійний чоловік не скривдив її: Еффі мала свій капітал у чотири з половиною тисячі фунтів, вкладений так вдало, що вона одержувала майже сім відсотків. У Пінері Еффі прожила лише півроку, поки я зустрівся з нею; ми покохалися й за кілька місяців одружилися.
Сам я торгую хмелем і дістаю сім-вісім сотень на рік, тож ми не знаємо нестатків і винаймаємо в Норбері віллу за вісімдесят фунтів на рік. Цей маленький будиночок схожий на сільську хату, хоч це так близько від міста. Поряд із нами є заїзд, іще два будинки й самотня хатина по той бік поля, що перед нами; крім цих кількох осель, там поблизу немає ніякого житла. Трапляються місяці, коли справи затримують мене в місті; але влітку я часто буваю вільний, і тоді ми з дружиною такі щасливі в своєму будиночку, що ліпшого й бажати не можна. Кажу вам, що між нами ніколи не було й тіні сварки, доки не почалася ця клята пригода.
Ще одну річ я повинен вам розповісти, перш ніж вестиму далі. Коли ми одружилися, моя жінка перевела на мене все своє майно — щиро кажучи, супроти моєї волі, бо я розумію, як незручно може це обернутися, якщо моя торгівля зазнає краху. Проте вона так захотіла, й так було зроблено. А оце десь із шість тижнів тому вона підійшла до мене.
"Джеку, — сказала вона, — коли ти брав мої гроші, то казав, що якби вони мені знадобилися, досить буде просто їх у тебе попросити".
"Звичайно, — відповів я, — вони всі твої".
"Гаразд, — сказала вона, — мені треба сто фунтів".
Я був приголомшений, бо гадав, що їй знадобилася нова сукня чи щось подібне.
"Навіщо ж тобі стільки?" — спитав я.
"О, — відповіла вона грайливо, — адже ти сам казав, що ти — лише мій банкір, а банкіри, як ти знаєш, ніколи про таке не питають".
"Якщо тобі справді треба така сума, ти, звичайно, одержиш ці гроші", — мовив я.
"О, так, мені справді треба".
"І ти не хочеш сказати мені навіщо?"
"Може, колись і розкажу, тільки не зараз, Джеку".
Довелося мені вдовольнитися цим, хоч досі між нами не було жодної таємниці. Я дав їй чек і більш ніколи про те не думав. Може, воно й не стосується того, що сталося потім, але я вважаю за краще розповісти вам про це.
Я вже згадував, що недалеко від нашого будинку стоїть хатина. Нас і її розділяє лише поле, проте, щоб дістатися до неї, треба спершу пройти дорогою, а потім звернути на путівець. Одразу за хатиною росте чудовий сосновий лісок, і я люблю там гуляти, бо серед дерев завжди так мило. Останні вісім місяців хатина стояла порожня, і мені було її дуже шкода, бо то гарненький двоповерховий будиночок із старомодним ґанком та кущами жимолості довкола. Я, бувало, стояв перед нею й думав, як добре було б оселитися в ній.
Отож минулого понеділка ввечері я пішов прогулятися до ліска й раптом зустрів на путівці порожній фургон, а на моріжку біля ґанку побачив купу килимів та всіляких речей. Ясно було, що хатину ту хтось нарешті винайняв. Я походжав поряд, немовби знічев’я зупинявся, оглядав будиночок, цікавий, хто ж оселився поруч із нами. І тут побачив в одному з горішніх вікон обличчя, що дивилося просто на мене.