Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи; залишалися тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися до міста. Сільські фельдшери теж — адже ліками голод не вилікуєш. Та й із міста вже ніхто не приїжджав. Навіщо це тепер? Як писав В. Гроссман, "з тих, що вмирають з голоду, все одно нічого не візьмеш. Коли держава вже не могла нічого вичавити з людини, та ставала просто непотрібною. Для чого її вчити? Задля чого лікувати?"
Навесні селянам взагалі практично заборонили зрушувати з місця. Зокрема, зберігся наказ по Північно-Донецькій залізниці від 15 березня, в якому залізничники суворо попереджувалися про те, що селяни можуть їхати кудись тільки з дозволу голови їхнього колгоспу.
Для місцевого населення існували певні обмеження й навіть заборона на працю, зокрема у промисловості. Інколи праця все-таки була, але на жахливих умовах. Наприклад, на відбудові залізничного шляху до цукроварні в одному з міст людям, які півроку не бачили хліба, давали його по 500 г на день, а цукру — по 30 г. Для цього робітники мали викопати 8 кубометрів землі за зміну, що було понад їхні сили. До того ж їсти, як правило, давали тільки ввечері, і люди часто вмирали прямо на робочому місці. Коли одному з радгоспів біля Вінниці знадобилися люди для догляду за помідорами та огірками, їм запропонували дещо більше — кілограм хліба, гарячу страву та два карбованці щоденно. Бажаючих прийшло багато, але більше половини з них були просто неспроможні працювати. Кожного дня певна кількість робітників умирали після першого прийняття їжі — це було непосильно для змученого голодом шлунка.
У квітні припинилася видача хлібних пайків, а в містах знову відкрили крамниці, де можна було купити кілограм хліба на особу за високу ціну. Але прив'язані до своїх місць селяни не могли використати навіть цю ситуацію. Ті, хто міг ще рухатися, все ж кидали свої домівки і добиралися хоча б до залізничних станцій. Часом невеликі садочки навколо цих станцій були геть усіяні трупами, яких зносили туди залізничники, котрі самі хиталися від голоду. Деякі селяни виходили просто в поле до поїздів, що проходили, і просили у пасажирів хліба; інколи їм перепадало декілька скоринок. Але згодом сил не вистачало і для цього. Так, у Харцизьку в Донбасі жебраки, яких протягом весни 1933 р. ганяли зі станції, заповнили всі навколишні сквери, де вони жили, спали і вмирали.
У великих містах становище простого люду було не менш жахливим. Не голодували лише ті, хто мав роботу та продуктові картки. Але на них за один раз можна було купити тільки кілограм хліба, а постачали його вкрай погано. Свідки зазначали, що "того, що завозили у крамниці, ледве вистачало для привілейованих класів". Для останніх існували до того ж спеціальні, закриті для інших, крамниці, якими користувалися високі партійні функціонери, державні службовці, співробітники ОДПУ, старші офіцери, керівники виробництва тощо, — специфічна риса радянського способу життя, яка зберігалася і надалі.
Доходи різних верств міських мешканців у середньому мали незначну амплітуду, але насправді все вирішувала система нормування і продажу продуктів. Так, скажімо, викладач інституту і старший співробітник ОДПУ одержували приблизно однакову зарплатню, але перший міг спожити тільки близько половини того, що споживав другий. Справа в тому, що чекіст мав спеціальні харчові картки, котрі дозволяли купувати товари за низькими цінами, і таким чином його реальні доходи набагато перевищували доходи науковця.
Загалом навіть кваліфіковані робітники і службовці в містах України заробляли не більше 250–300 крб на місяць і жили переважно на чорному хлібі, картоплі та оселедцях при постійному браку одягу та взуття. Ще влітку 1932 р. харчові норми київських службовців пообтинали від 400 до 200 г хліба на день, а норми промислових робітників — від 800 до 600 г. Щодо студентів, то їхня щоденна норма становила 200 г сурогатного хліба, тарілку рибної юшки, дві ложки каші чи кислої капусти та 50 г конини.
Черги до київських крамниць сягали півкілометрової довжини. Люди вистоювали в них не одну годину, тримаючись за пояс того, хто попереду. Ті, кому вистачало, одержували за картками 200–400 г хліба, решта ж була змушена приходити наступного дня, маючи на долоні намальовані крейдою номери.
Доведеш до відчаю селяни, незважаючи на спеціально встановлені дорожні бар'єри, прагнули будь-що дістатися до міст, але знаходили там мало допомоги. Так було у Дніпропетровську, в Донбасі, інших місцях, де майже половина прибулих уже доживала свої останні дні. Аби потрапити до Києва, уникаючи перекритих шляхів, селяни продиралися крізь ліси та болота. Інколи виживав один на кілька тисяч, але щастя його було недовгим: у місті йому все одно судилося помирати.
На вулицях міста можна було бачити моторошні сцени. Люди, як звичайно, поспішали у своїх справах, а поміж ними, на землі, повзали діти та дорослі, знесилені голодом. Досить часто на них майже не звертали уваги. Проте траплялися й інші випадки. Так, деякі кияни допомагали селянам переховуватися від міліції. А ось що повідомляє харків'янка: "Я бачила жінку, опухлу від голоду, що лежала на Кінній площі. Хробаки буквально поїдали її живцем. Уздовж тротуару йшли люди, які клали маленькі шматки хліба поруч з нею, але бідолаха була вже надто близька до смерті, щоб їсти їх. Вона лише плакала і просила медичної допомоги…" До речі, є свідчення про те, що медичним працівникам заборонялося надавати допомогу селянам, котрі перебували в місті нелегально.
У Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах буденною справою для представників місцевої влади стала вранішня очистка вулиць від трупів. Лише у Полтаві їх щоразу збирали близько 150. "Я бачив, — пише свідок київських подій, — одну таку підводу з дітьми, що лежали на ній. Вони були саме такими, якими я описую їх, — із худорлявими, витягнутими, немовби пташиними обличчями. Ці маленькі пташки долетіли до Києва, і яку користь вони мали з того? Деякі з них щось бурмотіли, повертаючи голови. Я спитав візника про них, але він тільки махнув рукою, промовивши: "Коли вони дістануться туди, куди їх везуть, вони також замовкнуть"".