По суті, кількість зерна, яке вироблялося радгоспами, складала лише третину того, що їм належало здавати за планом, а з іншими продуктами справи були ще гірші. На XVII з'їзді партії Сталін говорив про роль радгоспів без ілюзій; він, зокрема, звертав увагу на їхні невиправдано великі розміри, рису, яку вони зберігають по сьогоднішній день.
Радгоспи не вимагали такого активного втручання партії у відносини із селянами, як колгоспи. Люди з підозрілим минулим стікалися масово до них, і оскільки керівництву завжди бракувало робітників, воно було більш-менш толерантним. Одначе в 1933–1934 рр. уповноважені ОДПУ самі встановили присутність серед працівників радгоспів 10 0 тис. "ворогів", від яких позбавилися на кінець березня 1935 р. В одному радгоспі з 577 працівників 49 виявилися колишніми білогвардійцями, 69 — "куркулями", четверо — колишніми білими офіцерами, шестеро — синами отаманів і священиків. В іншому директор був сином довіреного конюха великого князя Михайла, зоотехнік — сином "куркуля", агроном — виключеного з партії троцькіста з "куркульським минулим", 12 бригадирів та інших працівників також виявились сумнівного походження.
Ідея, що трактор, замінивши коня, стане засобом модернізації сільського господарства, перетворення його на передовий і прибутковий сектор економіки, глибоко вкорінилася у партійному світогляді. В радянській історичній науці існують різні точки зору щодо причин колективізації. Найбільшого поширення набула думка про те, що "успішна індустріалізація країни підготувала шлях для успішного впровадження колгоспів". Справді, тогочасне партійне керівництво вважало, що поява тракторів унаслідок індустріалізації гарантуватиме успіх колективізації, трактор розглядали як технічну основу для модернізації села.
Як уже зазначалося вище, Сталін усвідомлював, що трактори не будуть готові вчасно для першого етапу колективізації. І він висунув оптимістичну тезу, що колгоспи могли б спочатку "спиратися на знаряддя праці селянських господарств", оскільки навіть "просте об'єднання селянських знарядь виробництва дало результати, про які наші практичні працівники ніколи не мріяли". Нарком землеробства, керуючись вказівкою вождя, закликав у січні 1930 р. до "подвоєння продуктивності коня та плуга".
Однак ці розрахунки грунтувалися на кількох помилкових уявленнях, одним ізяких була думка, що кінь і плуг будуть наявні найближчим часом. Фактично ж коней у СРСР спіткала така сама доля, що й велику рогату худобу. З початку проведення колективізації кількість коней у країні зменшилася з 32 до 17 млн, або на 47 %.
Причини забою коней і великої рогатої худоби були різними. Коней рідко їли. Коли корм закінчувався, селяни часто жаліли їх і відпускали на волю, отже, "табуни голодних коней бігали дикі по всій Україні". Інколи їх продавали. Це було легше робити, ніж з рогатою худобою, бо партійні органи спочатку все ще помилково вважали, що колгоспна система не потребуватиме коней. "Правда" з цього приводу нарікала, що в одній тільки Білорусії планувалося забити 150 тис. коней для використання чинбарним синдикатом і молочно-товарними і кооперативами їхніх шкур та м'яса, хоча 30 % забитих коней були ще придатними для праці.
Однак у найбільш згубному становищі опинилися вони в колгоспах. Коли селяни в березні 1930 р. залишали колгоспи, коней їм не повертали. А в самих колгоспах за ними погано доглядали. Відома історія про селянина, який показував американському кореспондентові "одного з найгірше утримуваних і годованих" коней, якого той будь-коли бачив, кажучи йому, що то був його власний кінь, за яким був "добрий догляд і якого добре годували".
Один із місцевих урядовців, який супроводжував секретаря обкому комсомолу під час його відвідин колгоспів, засвідчував, що в кожному з них один-двоє коней конало щоночі. Більше того, взимку їх взагалі не було чим годувати (в деяких місцевостях винайшли один із тих типових швидких засобів вирішення проблеми, з якими часто можна зустрітися в Радянському Союзі — виявили, що в умовах нинішньої нестачі вівса та сіна, соснові галузки нібито мають безліч поживних якостей, і в деяких місцях їх збирали та робили силос; але вироблений таким способом силосований корм коні не могли їсти). Мертвих коней можна було побачити скрізь, а живого можна було купити за півтора карбованця.
Єдина сумнівна користь від падежу коней полягала в тому, що їх не потрібно було більше годувати. Те збільшення кількості ринкового зерна, що мало місце в 1928–1933 рр. (навіть ураховуючи два добрі врожаї 1930 і 1931 рр.), практично дорівнювало кількості кормів для худоби, якої вже більше не існувало.
Для забезпечення виробництва відповідної кількості тракторів власті й справді докладали великих зусиль. У 1931 р. на виробництво сільськогосподарського устаткування пішло 53,9 % всієї виплавленої у країні якісної катаної сталі. Але поки що тракторів просто не вистачало навіть щоб якось компенсувати втрату коней, не кажучи вже про те, щоб "відкривати нову добу". Наприкінці 1930 р. 88, 5 % колгоспів не мали власних тракторів, а МТС тим часом обслуговували лише 13,6 % усіх колгоспів.
Крім уже згаданих труднощів, з'явилися й нові, пов'язані з низькою кваліфікацією спеціалістів, які обслуговували трактори та іншу техніку. Не було належних стимулів для ефективного використання суспільної власності у цій та інших галузях — що залишається проблемою по сьогоднішній день, коли радянські тракторні парки доводиться майже повністю заміняти кожні п'ять років (в Англії маленька ферма використовує трактор щонайменше десять років, і навіть після цього він усе ще в тому стані, коли його можна вигідно продати). Немає нічого дивного в тому, що на початку 30-х років (частково через низьку кваліфікацію радянських інженерів) серійний трактор радянського виробництва мав "дуже короткий термін експлуатації".
Один із американських спеціалістів, зазначивши, що строк експлуатації радянських тракторів утричі менший, аніж аналогічних американських, висловив припущення, що причиною цього було недоброякісне машинне масло. Очевидно, це лише одна з причин. Надзвичайно низький рівень технічного обслуговування тракторів та комбайнів призводив до того, що вони дуже швидко виходили з ладу. Інший зарубіжний спеціаліст бачив "покинутий комбайн фірми Джон Дір останнього зразка. Він був іржавий і зіпсований. Ще кілька дощів, і його, очевидно, неможливо буде відремонтувати". Подібних свідчень можна навести скільки завгодно.