Однією з причин таких величезних втрат було збільшення кількості зерна, що транспортувалося. Якщо на 1 січня 1928 р. кількість зерна, що перевозилося, становила 255 тис. т, то на 1 січня 1930 р. на стадії транспортування і складування перебувало 3 692 500 т, "переважно в стаціонарних вагонах або на суднах чи в портових складах, тобто в абсолютно непристосованих приміщеннях. У результаті втрати зерна були вражаючими".
Однак неефективність та марнотратність нової аграрної бюрократії були лише частиною проблеми. Якщо заглянути глибше, то можна зробити висновок, що сам принцип вирішення продовольчого питання, який полягав у тому, що силовими, адміністративними методами можна одержати зерна стільки ж, скільки за допомогою ринкового механізму, був хибним, а головне, безперспективним. Зерно дійсно можна було добути, навіть якщо значна його частина потім пропадала. Згідно з офіційними даними, державні заготівлі зерна збільшилися з 10,8 млн т у 1928–1929 рр. до 16,1 млн у 1929–1930, 22,1 млн у 1930–1931 і 22,8 млн т у 1931–1932 рр. Тобто за три роки після початку масової колективізації уряд більше ніж подвоїв кількість зерна, яке він забирав у селян.
Ці додаткові заготівлі означали, що самим селянам зерна залишалося все менше. І справа полягала не лише в антигуманності подібних заходів, порушенні принципу соціальної справедливості. Ігнорувалися економічні стимули, які б заохочували людей до праці. "Радянська історична енциклопедія" зазначає, що в цей час "часто забирали все зерно в колгоспі, включаючи й те, що призначалося на оплату праці колгоспників".
Відомі дисиденти Рой і Жорес Медведєви у своїй книзі пишуть, що сталінська ідея щодо вирішення зернової проблеми була досить простою. Він вважав, що якби в колгоспі знали заздалегідь, що урядові вимоги будуть великі, колгоспники працювали б удвічі інтенсивніше, щоб добитися максимального урожаю, аби хоч щось залишилося для них самих.
Основний принцип полягав у тому, що певну кількість зерна необхідно було здати державі за будь-яких обставин і лише після того як державні поставки будуть виконані, можна брати до уваги потреби самих селян. Закон від 16 жовтня 1931 р. забороняв запасати зерно для внутрішніх потреб колгоспу аж до виконання плану заготівель. Природно, що навіть місцева влада не була в захопленні від того. Радянський дослідник Мошков у своїй праці наводить один із тогочасних документів, де йшлося про те, що в 1931 р. "деякі місцеві урядовці з обмеженим політичним світоглядом намагалися поставити інтереси своєї сільради або колгоспу на перше місце, а потреби всієї країни поставити осторонь".
У першій половині 1931 р. м'ясо почали заготовляти тими ж самими методами, що й зерно, але хоча для досягнення результатів було вжито найжорсткіших заходів, вони виявилися нижчими, ніж у 1929 р.
Не лише вимоги держави щодо зернових поставок перевищували можливості села, система "контрактів", згідно з якою держава "розплачувалася" з колгоспом, передбачала надзвичайно низькі ціни. Урядовою постановою від 6 травня 1932 р. колгоспам і колгоспникам дозволялася приватна торгівля зерном, однак лише після виконання державних поставок. Постанови від 22 серпня та 2 грудня 1932 р. передбачали суворі покарання (до 10 років концентраційних таборів) для тих, хто зважився б зробити це до виконання державних поставок. До якої міри уряд утискував тоді селянство стане очевидним, якщо взяти до уваги, що ціни на зерно на вільному ринку (в 1933 р.) набагато перевищували ті, які довільно призначалися урядом за обов'язкові поставки. Нижчу цифру, хоча й все ще досить упереджену, подає радянський учений хрущовської доби в "Історичній енциклопедії". Він зазначає, що "ціни на зерно та багато інших продуктів були символічні (у десять-двадцять разів нижчі, ніж ринкові). Така система позбавляла колгоспників стимулу розвивати усуспільнене виробництво".
Держава вимагала поставок зерна від колгоспів не лише в формі обов'язкових заготівель. Згідно з урядовою постановою від 5 лютого 1933 р. колгоспи мали здійснювати натуральну оплату послуг машинно-тракторних станцій. За цією постановою, МТС мали одержувати 20 % урожаю хліба в обмін за виконання "всієї основної сільськогосподарської роботи на полях колгоспу". Постановою від 25 червня 1933 р. проголошувалось, що буде розпочато судову справу проти будь-якого колгоспу, який намагатиметься уникнути оплати МТС. Більше того, як зазначають Рой і Жорес Медведєви, "натуральна оплата за трактори, комбайни та інше устаткування була дуже висока, у той час як ціни, за якими уряд платив колгоспові, були надзвичайно низькі. Вони, по суті, часто не покривали навіть частини витрат на вирощування урожаю".
Ще одним способом виконання обов'язкових хлібозаготівель була надмірна натуральна плата за розмелювання зерна (лише в 1954 р. її замінили на оплату готівкою).
Постановою уряду від 19 січня 1933 р. впроваджувалась нова система обов'язкових заготівель, що дістала форму оподаткування тих земельних площ, які засівалися за планом. Ця система замінила складні довільні підрахунки, колишніх "контрактів". Згідно з постановою найпершим обов'язком кожного колгоспу і кожного індивідуального господарства, як і раніше, залишалося виконання державних поставок. Колгоспам дозволялося продавати зерно лише після виконання плану державних заготівель у масштабах всієї республіки, краю, області, а також поповнення насіннєвого фонду. Проти колгоспів, які не виконували вчасно своїх місячних норм здачі зерна, застосовувалися суворі санкції. Вони мали сплачувати великі грошові штрафи і, крім того, мусили виконувати свої повні річні норми держпоставок достроково (ст. 15, 16).
Отже, як писав у своїх спогадах М. Хрущов, "ми повернулися до продуктової реквізиції, тільки тепер вона називалася податком. А крім того, було ще й те, що називалося "перевиконанням норми". Що це означало? Це означало, що секретар парткому йшов до колгоспу і визначав, скільки зерна колгоспники потребували для своїх власних потреб і скільки вони мусили передати державі. Часто навіть не місцевий партком визначав норму таких "заготівель"; держава сама встановлювала норму на всю округу. У результаті селяни нерідко мусили здати все, що зібрали — буквально все! Оскільки вони не отримували жодної компенсації за свою працю, природно, що вони втрачали інтерес до колгоспу й замість цього зосереджувалися на своїх приватних ділянках, щоб прогодувати свої родини".