Старий більшовик X. Раковський писав на початку 1930 р.: "Опинившись у відчайдушному становищі, бідні селяни та батраки почнуть стікатися масово до міст, залишаючи село без робочої сили. Чи дійсно можливо, щоб наш пролетарський уряд увів закон, який приписав би сільську бідноту до колгоспів?"
Однак події розвивалися саме так, як передбачав один із лідерів "правих". "Внутрішній паспорт" було введено у грудні 1932 р. Його практичне застосування не давало можливості не тільки "куркулям", але й бідним селянам, які хотіли б переїхати до міста, зробити це без дозволу місцевих властей. Згідно з законом від 17 березня 1933 р. селянин не міг залишити колгосп без домовленості зі своїми майбутніми працедавцями, підтвердженої правлінням колгоспу. Ці заходи суперечили давній селянській практиці. Як ми вже зазначили вище, значна частина селян (особливо в Україні) традиційно працювала в містах або ж щорічно відправлялась у пошуках заробітку в інші місцевості.
Введення "внутрішніх паспортів" і прив'язування селянина до землі повністю руйнувало ці традиції і означало, по суті, повернення кріпацтва. Більше того, підривалися самі основи селянського господарського життя, що ставило його в повну залежність від місцевих умов (запровадження "внутрішніх паспортів", позбавляючи селян можливості покинути село, водночас зв'язувало руки й робітникам, оскільки наявність у них паспорта та "трудової книжки" використовувалась завдяки цілій системі адміністративних заходів для того, щоб утримувати їх на одному підприємстві або принаймні у межах одного міста).
Сталін не вважав колективізацію засобом забезпечення міст робочою силою, навпаки, він стверджував, що саме внаслідок створення колгоспів удалося "покінчити надалі з утечею селянина з села до міста, покінчити з марнуванням робочої сили".
Нерідко висловлювалася думка, що колективізація, яку розглядали як засіб збільшення виробництва зерна та інших сільгосппродуктів, насправді мала слугувати джерелом коштів, необхідних для індустріалізації. Це питання було в центрі уваги партійних теоретиків, починаючи від Преображенського.
Безумовно, сільське господарство може служити джерелом забезпечення додаткових коштів для прискореного розвитку промисловості, як це відбувалося, скажімо, в Японії. І хоча сталінський "шлях" досягнення цієї мети вважався менш ефективним, а за своєю жорстокістю перевершував усе бачене досі в історії, усе ж вважалося, що він у кінцевому рахунку виявився успішним, давши можливість "вичавити" з сільськогосподарського сектора кошти, необхідні для здійснення індустріалізації.
Існує й інша точка зору. Радянський історик А.А. Барсов та американський дослідник Джейс Міллар, які присвятили свої дослідження аналізу цієї проблеми, доходять висновку, що, попри всі сподівання, протягом 1928–1932 рр. мав місце внесок (хоча б і незначний) промислового сектора у сільськогосподарський, а не навпаки. І навіть той інтенсивний та відчайдушний тиск, що чинився по відношенню до колгоспників, не міг компенсувати жахливого занепаду сільського господарства, що став результатом самої колективізації.
У результаті світової економічної кризи в 1932 р. ціни на сільськогосподарські продукти на Заході порівняно з цінами на промислові товари різко впали. Незважаючи на це, експорт сільськогосподарської продукції став для СРСР одним із найважливіших джерел валютних надходжень. Протягом п'ятирічки щорічний експорт зерна становив 2,7 млн т, перевищивши рівень 1926–1927 рр. (2,6 млн т) тоді як експорт інших сільськогосподарських продуктів зменшився приблизно на 65 %.
Звичайно, реалізація продукції сільського господарства була важливим джерелом фінансування розвитку промисловості. Однак капіталовкладення у виробництво сільськогосподарського устаткування, не кажучи вже про величезне збільшення коштів на утримання сільської адміністрації, перевищували. Таким чином, хоча значну частину валютних надходжень, необхідних для закупівлі найновіших машин та устаткування, забезпечував хлібний експорт, усе ж у загальному підсумку не можна стверджувати, що промисловий сектор субсидувався виключно за рахунок експлуатації селян. Причини критичного становища, що склалося в сільському господарстві, були різними. Передусім розглянемо хоча б ті методи управління ним, які почала застосовувати радянська влада, починаючи з 30-х років. Передбачаючи реальні результати колективізації, X. Раковський ще на початку 1930 р. писав у журналі "Більшовик" (№ 7): "Поза вигадкою про колгоспників-власників, поза вигадкою про обраних керівників, створюється система примусу, яка залишає далеко позаду все, що вже існує в радгоспах. По суті справи, колгоспники не працюватимуть на себе. І єдине, що буде рости, процвітати та буяти, це нова колгоспна бюрократія, бюрократія усякого гатунку, витвір бюрократичного кошмару… Колгоспники терпітимуть нестатки в усьому, зате буде величезна компенсація у вигляді урядовців і оборонців, тайних і явних…"
Колгоспи постійно піддавались критиці за неефективність, і все ж було прийнято помилкове рішення поставити їх під контроль окружних та інших партійних комітетів, незрівнянно менш компетентних у сільському господарстві. В одному із тогочасних офіційних звітів, підготовлених працівниками англійського посольства, досить реалістично оцінювалась ситуація, що склалася в той період на селі:
"Малоймовірно, щоб радянське сільськогосподарське виробництво позитивно реагувало на поширення цих старанно розроблених паперових інструкцій. Вони сприйматимуться не інакше як відкритий терор".
На кожному рівні державної владної структури спостерігалось прагнення перекласти вину за стан речей на представників нижчого ешелону. Радянський дослідник Калиник наводить одне з типових повідомлень з місць, що нерідко з'являлися на сторінках тогочасних засобів масової інформації: "Деякі колгоспні керівники продемонстрували злочинницьке ставлення до заготівлі зерна, особливо Качанов і Бабанський — керівники колгоспів у селах Степанівка і Новоселівка…"; "Коломієць, будучи головою сільради с. Миколаївка, поводився злочинницьки та безвідповідально щодо зміцнення колгоспів, забезпечення своєчасного збору урожаю, організації заготівлі зерна…"