Вирішальним аргументом усіх пропозицій щодо модернізації російського сільського господарства було твердження про неекономічність трипільної системи, яку неможливо узгодити з новітніми методами землеробства. Висновки ж прихильників капіталістичного шляху розвитку полягали в тому, що більш підприємливим селянам треба надати право виходу з громади, але водночас із заміною їхніх черезсмужних ділянок на відруб (цілісну ділянку), що дало б їм можливість перетворитися на фермерів у західному розумінні цього слова. Внаслідок цього вони б дістали і змогу, і стимул для поліпшення якості своїх грунтів і продукції з них.
Деякі зміни справді мали місце. Одним із результатів революції 1905 p. було збільшення фінансування Селянського банку та внесення зміни в його статут — давати позички в 90 % і вище селянам, що купували землю (більше того — в 1906 p. селянин одержав право мати, як і всі інші піддані імперії, внутрішній паспорт).
Ще в січні 1906 p. тодішній голова Ради міністрів С. Вітте добився принципової згоди царя на розділення "перерозподільних" земель на приватні ділянки. Цей план був пов'язаний головним чином з іменем П. Столипіна, який незабаром заступив Вітте на його посаді. За словами Столипіна, він базував свій намір на ідеї, щоб уряд зробив ставку не на вбогих і п'яних, а на міцних і сильних — на міцного одноосібного власника, покликанням якого є відіграти свою роль у відновленні царату на сильних монархічних принципах". В. Ленін назвав план Столипіна "прогресивним у науково-економічному розумінні".
Законами від 9 листопада 1906 p., 4 червня 1910 p. і 29 травня 1911 p. столипінську програму певною мірою було впроваджено в дію. Згідно з цими законами, кожний селянин — власник господарства — мав право вимагати закріплення за ним землі, якою він користувався. Це не привело відразу до об'єднання черезсмужних ділянок у відруби (вважалося, що на 1917 p. три чверті спадкових господарств все ще були черезсмужними), але тим не менш процес фізичного об'єднання земель набирав сили.
Труднощі перетворення в Росії середньовічної колективістської системи праці селян на індивідуальну (фермерську) навіть важко собі уявити. В 1905 p. 9, 5 мли селянських господарств були об'єднані в громадах, а 2,8 млн перебували у спадковому володінні В період від згаданого року до 1916 p. близько 2,5 млн вийшли з громад. Напередодні ж 1917 p. вважалося, що 13–14 млн селянських ділянок розподілялися таким чином:
— 5 млн у незмінному перерозподільному володінні;
— 1,3 млн юридично (але не фактично) перейшли на спадковий спосіб володіння;
— 1,7 млн були в перехідному стані;
— 4,3 млн перейшли на спадковий спосіб володіння, але все ще зберігали черезсмужну систему;
— 1,3 млн частково або повністю злилися. Ферми створювалися в різних регіонах, але найактивніше цей процес відбувався в Україні. Джерела 1915 р. повідомляють про наявність 75 тис. ферм (які створювали свої власні невеличкі сільця). Вони одразу ж продемонстрували свої можливості у значному поліпшенні сільськогосподарської продукції. Однак рівень розвитку відрубної системи на 1917 р. був явно недостатнім для того, щоб здійснити на селі очікувані перетворення. Сам Столипін говорив, що для цього необхідно 20 мирних років, тоді як на здійснення його планів історія дала менше 10. Від реформ остаточно відмовилися напередодні революцій 1917 p., серед головних наслідків котрих згадаємо "чорний переділ" — стихійне захоплення панських земель, активне відновлення громад і зникнення багатьох із нещодавно створених ферм.
* * *
У середовищі російської інтелігенції побутували два протилежні погляди на селян: з одного боку, вони уявлялися як утілення народу, душа країни, терпеливі страждальці, надія на майбутнє, з іншого — як "темні люди", відсталі, вперті, що не прислуховуються до голосу розуму, як нездарна перешкода для усього прогресивного. Обидва погляди в чомусь мали слушність. О. Пушкін хвалив такі, наприклад, чесноти селян, як працелюбність і терпеливість. Мемуарист Нікітенко називав селянина "майже цілковитим дикуном", п'яницею, злодієм, та все ж таки додавав до цього, що він "незрівнянно вищий від так званих освічених й інтелігентних. Селянин — щира людина. Він не намагається виглядати тим, ким не є". О. Герцен уважав, — хоч, може, надто ідеалізуючи тут селян, — що угоди між ними не потребували документів, і їх рідко коли порушували; разом із тим у стосунках селянина з урядовцями його зброєю були обман і виверти — єдині доступні йому засоби самозахисту, що їх він продовжував уживати і в комуністичні часи (як це описується у творах радянських письменників усіх шкіл і напрямів — від М. Шолохова до О. Солженіцина).
Отже, схильні до крайнощів інтелігенти-утопісти вбачали в селянинові або диявола, або ангела. Молоді ж радикали 1870-х років, чисельністю в кілька тисяч, "пішли в народ", — залишаючись місяцями в селах, намагалися втягнути селян у революційно-соціалістичну боротьбу. Це закінчилося цілковитою невдачею для обох сторін. Тургенєвський Базаров так висловлює деякі свої почуття з цього приводу: "Я відчував таку ненависть до цього найбіднішого селянина, цього Пилипа чи Сидора, для кого я повинен зі шкури випнутися і який навіть не подякує мені за це", — але при цьому Базаров навіть гадки не має, що в очах селян він сам був "чимсь на зразок блазня".
Такої сильної, раптової зміни поглядів зазнала не вся інгелігенція, й на початку наступного сторіччя партія соціалістів-революціонерів (есери) значно розумніше підійшла до селянського питання. Але тим часом марксизм уже схилив на свій бік велику частину радикалів, і вони дістали ідеологічні підстави для відкидання тези про селянство як про "надію Росії". Ця зміна орієнтацій була, звісно, не чим іншим, як перенесенням надій та ілюзій з уявного селянина на майже такого ж уявного пролетаря.
Тут буде доцільним навести деякі вирази ненависті та презирства до "відсталого" селянства з боку марксистів, а особливо більшовиків-інтелігентів, які вийшли далеко за межі марксистської зневаги на теоретичному рівні. Ці приклади дають змогу багато в чому зрозуміти події nожовтневого часу.