За офіційними даними, 70 тис. "куркульських" родин (до 400 тис. чоловік) перебували на Півночі вже в лютому 1930 р., а куди більша кількість ще тільки мала прибути. Між 1926–1939 рр. "міське" населення Карело-Мурманської зони зросло на 325 тис., Далекого Сходу — на 487 тис., Вятки — на 536 тис. чоловік. Більшість цього населення становили, звичайно, розкуркулені — робітники в таборах чи спецпоселеннях. Статистика називає їх "міською" або "промисловою" робочою силою. На основі цифр, наведених на с. 157, можна більш-менш точно порівняти кількість засланців, класифікованих за категоріями "промислової" й аграрної робочої сили; це дало б до 2,5 млн лише в цих районах.
Красноярськ у 1930–1931 рр. одержав 24200 "куркульських" родин. Серед інших "одержувачів" був Нарим; тут земля не розмерзається протягом більшої частини року, а в інший час це — неродючий болотний грунт. О. Солженіцин у своєму творі "Архипелаг ГУЛАГ" розповідає про прибуття туди розкуркулених у лютому 1931 р.: "Ряди возів котилися безперервно селом Коченовим Новосибірської губернії, оточені з обох боків конвойними військами, з'являючись із засніженого степу і зникаючи в засніженому степу знову… всі вони човгали в наримські болота — і в цих ненаситних трясовинах всі вони залишилися. Чимало дітей уже померло жахливою смертю впродовж цього тяжкого шляху".
Трапезников, описуючи цю міграцію, зауважує: на початок 1932 р. до Нарима, населення якого становило 119 тис., було заслано 196 тис. "репресованих куркулів із центральних районів країни". Як дізнаємося з іншого офіційного джерела, йшлося про 47 тис. "куркульських" родин. Навіть якщо взяти за пересічну чисельність середняцької родини п'ять чоловік, це дає 235 тис. — отже, як мінімум 40 тис. (17 %) загинули ще на шляху до Сибіру, — насамперед, мабуть, діти.
Де б "куркулі" не перебували, вони мусили працювати. "Куркулям", які не могли виконувати важку фізичну працю, часом давали грошову позичку та пайок до першого врожаю, і вони працювали під охороною. Але так чи інакше мали самі подбати про те, як прогодувати себе у важких умовах Півночі.
Згідно з ухвалою президії Сибірського крайвиконкому від 3 лютого про "поліпшення" постачання харчовими продуктами засланців, необхідно було "забезпечити, щоб уже в 1934 р. новоприбулі одержували хліб, городину та інші продукти за рахунок власного врожаю". Для цього передбачалося руками поселенців розчистити 50 тис. га лісових площ (тобто 900 кв. км), щоб використати їх для вирощування сільгоспкультур.
Відомо, що "куркулі" були основною робочою силою у новостворених радгоспах і багато з них залишилося працювати на землі. Інших використовували як різноробів. На початок 1935 р. понад 600 тис. депортованих селян працювали на промислових підприємствах. Навесні 1931 р. було прийнято рішення "передати" 10 тис. куркульських родин у розпорядження адміністрації підприємств кольорової металургії і 8 тис. для роботи на вугільних шахтах Печори.
З 50 тис. робітників, які працювали на новому промисловому комплексі в Магнітогорську, розкуркулені селяни складали майже третину (чимало їх було і серед тих 20–25 тис. каторжан, які працювали на шахтах і рудниках і яких власті характеризували як карних злочинців). Один інженер розповідав, що він був свідком прибуття на Північний Урал у 1931 р. кількох вагонів з "куркулями", їх направили працювати на шахти; пізніше він зіткнувся й з іншими подібними групами, що примусово працювали на золотих, мідних і цинкових рудниках в інших районах країни. У селищі Багатському на річці Томі близько 5 тис. "куркулів" працювало на будівництві порту, одержуючи всього 250–300 г хліба в день; вони змушені були добувати додаткову їжу, де тільки можна.
Щодо тих засланців, яких у суворих умовах Півночі та Сибіру змушували займатися сільськогосподарським виробництвом, то варто зазначити, що їхнє вміння та працьовитість часом перемагали. Радянський письменник Б. Можаєв в одній із своїх книг, присвячених історії проведення ранньої колективізації 1928 р., розповідає про колишніх "куркулів", яких депортували на Північ рубати ліс. Але вони, підкреслює оповідач, працювали так уперто, що досягли добробуту, і їх довелося "розкуркулити" та депортувати вдруге.
Фактично без коней та плугів, маючи лише сокири та лопати, найвитриваліші з депортованих селян вижили й створили досить заможні поселення — з яких їх знову виселили, коли урядові чиновники помітили зростання їхнього добробуту. О. Солженіцин розповідає, що одній із груп старовірів також удалося створити заможні поселення. Уникаючи будь-яких контактів із зовнішнім світом, вони змогли проіснувати аж до 1950 р. І все ж їх було викрито і звинувачено в "саботажі".
На неосяжних російських просторах властям важко було здійснювати невсипний контроль за життям тисяч і тисяч мешканців нових поселень. За офіційними даними, не менше 25 % депортованих до Сибіру "куркулів" (переважно молодь) до середини 1930 р. втекли із місць заслань. Власті характеризували їх як непримиренних ворогів радянського ладу.
Збереглося чимало свідчень про це. Зокрема, один із радянських авторів (Підгайний) розповідає про двох молодих українців, яким удалося заволодіти рушницею начальника станції, після чого вони з мізерним запасом провіанту попрямували через тайгу, харчуючись олениною та дичиною.
Але хоча декотрим засланцям удалося втекти, а інші змогли вижити завдяки просто неймовірним зусиллям, слід підкреслити, що багато з них не вціліло.
У Ємецькому розміщувався величезний "сімейний" табір, де перебували переважно жінки і діти. Понад 30 тис. осіб тіснилися в 97 бараках. Щоденний раціон складався із 300 г хліба, 100 г проса та 100 г риби. За відсутності будь-якої медичної допомоги у таборі лютували епідемії кору та скарлатини. Дитяча смертність була величезною, не проходило й дня без похорону. Відвідавши цю місцевість знову, в 1935 р., колишній в'язень побачив, що цвинтар, де стояли нескінченні ряди хрестів, власті зрівняли з землею.
З 40 членів родин з одного села, заарештованих і засланих до Сибіру, лише п'ятеро повернулися, завдяки фальшивим документам, у 1942 р., щоб повідомити, що всі інші померли від надмірної праці та голоду.