Хоч "Правда" (від 15 січня 1930 р.) і доводила, що "кожний чесний колгоспник уникає куркуля, коли бачить його на відстані", це було, як і раніше, видаванням бажаного за дійсне. Тогочасні документальні джерела містять багато повідомлень про голів сільрад, комуністів, селян, котрі намагалися допомогти "куркулям". За одним із Звітів ОДПУ, чимало незаможників і середняків виступали проти розкуркулювання, відмовлялися голосувати за нього, переховували "куркульське" майно й попереджали своїх приятелів-"куркулів" про обшуки, "в багатьох випадках" збирали підписи на захист "класового ворога" тощо.
Нам відомі десятки подібних випадків. Один із сільських бідняків, комуніст, не приховував горя, коли застрелили його двоюрідного брата-"куркуля" (той опирався депортації), і поховав його; за це бідняка виключили з партії й навіть заслали як "куркульського прихильника". В. Астаф'єв у своєму творі "Последний поклон" описує загальноселянське співчуття "куркулям", яких гнали на заслання вздовж однієї із сибірських рік: "Все село вийшло на берег ріки; плач стояв над Єнісеєм; люди виносили депортованим яйце або кусень хліба, шматок цукру або хустку чи рукавиці". Навіть у цей час радянська преса оповідала історії, наприклад, про одного селянина, який, захищаючи іншого, заявив: якщо його друга наміряються розкуркулити, то це ж саме треба вчинити і з ним, оскільки їхні господарства однакові за розмірами. Йому наказали викласти це письмово, а тоді теж розкуркулили (Большевик. 1930. № 8). В березні 1930 р. "Правда", — зрозуміло, применшуючи значення цього явища — визнала: "Далеко не всі середняки були політичне підготовлені та спроможні зрозуміти необхідність організації та розвитку колгоспів, необхідність ліквідації куркульства як класу". VI з'їзд Рад у березні наступного року все ще нарікав на "бідняків і середняків, котрі допомагають куркулям боротися з колгоспами"; побоювання середняків, що їх теж можуть розкуркулити, зробило їх у деяких випадках "противниками колективізації, радянської влади та всього курсу партії… і навіть певним чином унеможливило ізоляцію куркуля". Більше того: згідно із секретними рапортами ОДПУ, навіть міські робітники виявляли "негативне ставлення" до депортацій. Це й зрозуміло, адже місто й село підтримували між собою зв'язок. Партійні документи повідомляють про фабричних робітників-комуністів, які все ще володіють землею в селах і заробляють у місті вдосталь грошей, щоб "стати куркулями". На одній фабриці до 80 % членів парторганізації були пов'язані з сільським господарством, і тому організація "дотримувалася куркульського курсу".
Як і завжди, селянин, що набув статків завдяки своїй праці, загалом викликав радніше захоплення, ніж заздрість. За словами М. Левіна, "заможного сусіда можна було ненавидіти як пожадливого куркуля, який експлуатував інших, але йому переважно заздрили, а також поважали як таланистого селянина". Прихильник радянського режиму Моріс Гіндус так описує пропагандистський фільм С. Ейзенштейна про колективізацію: "Один із лиходіїв був куркулем, і яким же монстром він був, — вгодований, ледачий, ненажерливий, брутальний, — мерзенне створіння, мерзенніше за якого ніколи й не було на землі. Ясна річ, в реальному житті навряд чи можна знайти таких потвор, навіть у Росії. Куркуль міг часом виявляти жорстокість до бідніших селян, але він ніколи не був вгодованим, ледачим, ненажерливим виродком, яким його зобразив Ейзенштейн… У реальному житті куркуль був серед тих, хто працював найтяжче, серед найощадливіших і найпрогресивніших селян у селі… Він був надзвичайно невтомним робітником".
В одному з рапортів ОДПУ за 1930 р. наводяться слова колгоспного бухгалтера: "Забирають найкращих і найпрацьовитіших землеробів", а залишаються самі невдахи та нероби. Те, що "куркуль" був не тільки найпрацьовитішим, а й найпрогресивнішим селянином, також чітко показує Шолохов, у якого головний ворог колгоспу, почавши в 1920 р. лише з "голої хати", діставав ліпше насіння, вживав хімікати, прислухався до порад агрономів. Знову й знову ми чуємо про цих прорадянськи настроєних незаможників, що, одержавши землю, стали нібито куркулями (навіть вислів такий з'явився — "червоний куркуль"). У документах згадуються, зокрема, п'ятеро таких господарів — у трьох селах на Чернігівщині, Полтавщині й Вінничині. Двоє були пастухами, двоє інших також зовсім не мали землі, а п'ятий мав аж півгектара. Всіх депортували в 1930 р. У с. Рудківці на Поділлі 12 селян, котрі воювали на боці більшовиків у громадянській війні — переважно в "червоних партизанах", — так або інакше впали жертвами режиму (двоє заподіяли собі смерть, а семеро померли на засланні поблизу Мурманська).
Колишній активіст посилається на друга-агронома, який говорив йому про розкуркулених у 1932 р.: "Деякі з них були навіть героями Червоної армії, такими самими хлопцями, що взяли Перекоп та майже взяли Варшаву. Вони осіли на землі й пустили коріння, як овес. Вони розбагатіли! Лише один, той, що не напружувався, залишився бідним. Він — із тих, що не могли на чорноземі виростити нічого, крім бур'яну, не могли одержати молока від корови-рекордистки. Це він зчинив великий галас про класового ворога, який душить його, який гладшає, висмоктуючи його кров і піт" (цит. за Л. Копелєвим).
Червоногвардієць, син бідного козака, поранений і нагороджений у громадянській війні, — ось один із героїв шолоховської "Піднятої цілини", який став куркулем. Під час непу "він почав багатіти, хоч ми попередили його. Він працював день і ніч". На його думку, "не на таких, як ви, тримається радянська влада. Своїми власними руками я годую її". Голова колгоспу Давидов підсумовує беззмістовність історій про його героїчне минуле: "Він став куркулем, став ворогом. Його треба знищити!"
* * *
Партія не користувалася підтримкою селянських мас і знала про це. Та офіційно вважалося, що середняк тримав її руку в класовій боротьбі проти куркуля, й цей подвійний стандарт треба було якось перенести у сферу класового терору.
Шолохов описує кілька випадків вигнання "куркулів" з їхніх домівок. Сільчани, що зібралися, співчувають "куркулеві". Коли старого чоловіка з його недоумкуватим сином викидать із хати й він стає навколішки, щоб помолитися, активісти підганяють його, але натовп висловлює своє обурення: "Нехай хоч із власною хатою попрощається!", жінки починають плакати, після чого старого обвинувачують в "агітації"….