По закінченні громадянської війни політика воєнного комунізму не послабилася. Навпаки, запроваджувалися нові утопічні заходи. Так, відтепер користування засобами комунікації й помешканнями ставало безплатним. Планувалися скасування грошей, ліквідація Центрального банку. Наприкінці 1920 р. були націоналізовані останні малі підприємства. Одночасно посилилося втручання держави в селянські справи — у вигляді директив, які культури треба вирощувати. В березні 1921 р., в розпалі Кронштадтського повстання, Ленін на Х з'їзді партії все ще доводив, нібито заміна реквізицій хліба вільною торгівлею неминуче призведе до білогвардійського режиму, тріумфу капіталізму, цілковитої реставрації старого ладу. І закликав до чіткого усвідомлення цієї "політичної небезпеки".
Під час громадянської війни селяни так само мало покладалися на білих, як і на більшовиків. Генерал Денікін — дивно, але цей факт визнає навіть "Большая Советская Энциклопедия" — був прихильником не самодержавства й великих землевласників, а конституційних демократів (кадетів). Однак відсутність єдності між білими надавала підстави для обвинувачень їх у прагненні до повернення панів (чого деякі з них справді бажали). Більше того:
Денікін стояв за "єдину й неподільну Росію" та відмовився визнати існування українців як народу. Ще один фатальний політичний прорахунок денікінського й більшості інших антирадянських режимів полягав у їхньому ставленні до гострої аграрної проблеми: нагальна потреба будь-якого тодішнього уряду чи армії в хлібі з неминучістю спонукала їх до вжиття стосовно селянства примусових заходів (або, інакше кажучи, до позаринкового курсу). Це було властивим для всіх білих режимів, котрі існували перед П. Врангелем. Саме він першим із антибільшовицьких діячів почав покладатися на ринкові відносини та вільну торгівлю зерном. Це відіграло велику роль у тому, що коли Врангель на чолі свого невеликого війська (котре до того нерідко зазнавало поразок) здійснив у 1920 р. відчайдушний прорив із Криму в Україну, там до нього приєдналася велика кількість добровольців.
І все ж загалом громадянська війна була тільки змаганням між двома добре озброєними, але непопулярними в народі відносно невеликими групами — більшовиками та білими. На нашу думку, вона не заслуговує на ту підвищену увагу, якою користується, адже це — звичайна війна між організованими арміями під керівництвом вищого командування, між урядами-суперниками, війна за оволодіння ключовими позиціями в державно-політичному житті, головними містами тощо, її кампанії та битви цілковито ясні, значення її в очах світу очевидне, хоч і драматичне. А за своїм розмахом, кількістю жертв і впливом на суспільний розвиток громадянська війна поступалася всеосяжній і загальномасштабній селянській війні 1918–1922 рр., котра тривала навіть довше за першу.
М. Подвойський так описує становище в країні в 1921 р., після відступу білих: "Центральна частина РСФРР майже повністю оточена селянськими повстаннями, від Махна на Дніпрі до Антонова на Волзі". Селянські повстання вирували також в Білорусії, Сибіру, Карелії, на Кавказі, в Середній Азії. Вже в період від липня до листопада 1918 р. офіційна статистика зафіксувала в Радянській республіці 108 "куркульських бунтів".
Протягом 1918 р. тільки в 20 районах Центральної Росії відбулося не менше 245 значних "антирадянських повстань", а за сім місяців 1919 р. приблизно на третині території, контрольованої більшовиками, — 99. У багатьох районах убивали уповноважених із реквізиції харчів. На місце злочину прибувала каральна експедиція, яка страчувала кількох селян і заарештовувала решту. Після цього туди виряджали нового уповноваженого з помічниками, але й цих через день чи два знищували. Карателі знову вирушали на завдання й так далі. Ці дрібні сутички нерідко переростали у великі повстання, учасники яких (їх називали "зеленими") становили не меншу небезпеку, ніж білі чи поляки.
Методи боротьби Леніна проти повстанців із граничною відвертістю висловлені в його записці до одного з провідних комісарів Червоної армії (цитуємо за Л. Троцьким): "Чудовий план. Скінчіть його з Дзержинським. Під маскою "зелених" (ми звалимо це на них пізніше) ми просунемося вперед на 10–20 верст і вішатимемо куркулів, священиків і панів. Нагорода: 100 тис. крб за кожного повішеного".
На початку 1919 р. спалахнуло велике повстання в Поволжі, а в 1920 р. тут же — ще одне. Влітку 1919 р. російська селянська "армія", сформована у Фергані (Середня Азія) для боротьби з місцевими мусульманами, об'єдналася з ними проти червоних. Із Північного Кавказу урядовці повідомляли про справжні повстанські армії, які знищили кілька більшовицьких дивізій. У лютому 1921 р. повсталі вірмени здобули свою національну столицю — Єреван.
У січні 1921 р. в Західному Сибіру повстали 55–60 тис. селян. Поширивши свою владу на більш ніж 12 районів, вони перерізали комунікації й завоювали кілька міст, і між ними такі значні, як, наприклад, Тобольськ.
19 серпня 1920 р. розпочалося знамените повстання Антонова. Воно охопило більшу частину Тамбовської губернії й суміжні території. Серед його учасників налічувалося понад 40 тис. селян. З'їзд тамбовських повстанців ухвалив програму знищення радянської влади, скликання Установчих зборів із рівним представництвом різних соціальних груп, передання землі тим, хто її обробляв (подібні документи підготували й повстанці Поволжя, які також закликали до передання влади народові "без поділу на класи чи партії"). На антоновців неможливо було навісити ярлик "куркулів", оскільки навіть за офіційними повідомленнями від 25 до 80 % їхнього складу становили незаможники та середняки. Протягом кількох місяців більшовики не могли проти них нічого вдіяти, й лише в травні 1921 р. повстання було повністю придушене регулярними військами під командуванням М. Тухачевського (але ще десь до середини 1922 р. в цьому районі продовжували діяти розрізнені групи). Лють карателів не знала меж: вони знищували цілі села, як це згодом нацисти вчинили з чеським селом Лідіце.
В Україні широкого розголосу набуло велике повстання під проводом Григор'єва. 20 тис. його учасників мали у своєму розпорядженні 50 гармат і навіть шість бронепоїздів. На думку радянських істориків, саме це повстання перешкодило запланованому вторгненню Червоної армії в Румунію на допомогу Угорській Радянській республіці Бели Куна. Однак серед численних українських повстанських загонів найбільше уславилося з'єднання анархіста Н. Махна. В певний момент воно налічувало до 40 тис. бійців. Якийсь час існував союз селянського вождя з червоними проти білих, та після січня 1920 р. махновці протягом восьми місяців запекло билися з більшовиками.