Такою була офіційна версія, і вона мала на Заході свій вплив. Деякі безоглядно повірили їй, інші припускали можливість двох інтерпретацій подій, які суперечили одна одній,і жодна не мала переконливих доказів. Отже, ті, що були схильні до цього, легко могли заперечувати будь-які повідомлення або не надавати їм якогось значення.
Але повністю приховати факт голоду ставало чимдалі складніше, і режим поступово визнавав наявність недоїдання і навіть зростання рівня смертності, які сталися, мовляв, через упертість селян, котрі відмовилися належно сіяти або збирати врожай. Нагальну ж потребу радянського уряду в зерні пояснювали вимогами армії, оскільки нібито очікувалася війна з Японією. Подібні факти дозволялося висвітлювати лише тим західним журналістам, які трималися прорадянських позицій. Ті ж у свою чергу спромоглися твердити про відсутність голоду, не заперечуючи при цьому двомільйонної кількості жертв, що аж ніяк не прояснювало проблеми. Не без їхньої допомоги в очах Заходу створився й імідж "куркуля" — лиходія, саботажника, звабника "невинних" селянських душ тощо.
Поміж усім це було рівнозначне визнанню того, що існувало, мовляв, певне явище, яке дехто, може, й називав голодом, але радянський уряд не був винний у тому, і взагалі все було не так серйозно, як іноді показувала "злісна" буржуазна пропаганда.
Ось тут Сталін мав у своєму розпорядженні значно кращий спосіб захисту від звинувачень. Бо навіть якщо було відомо про голод або щось подібне, то це ще не доводить відповідальності за нього Сталіна та вищого партійного керівництва. І раніше було багато випадків голоду, отож, стався ще один — із природних причин, а може й загострений урядовим курсом, але безпідставним було б вважати, що уряд спричинив голод цілеспрямовано, за власної злої волі… хіба що існували б переконливі докази цього.
Саме розглядаючи останнє, досить важливе припущення, ми, сподіваюся, дійдемо до суті справи.
* * *
Спочатку визначимо, чи дійсно керівництво країни знало про голод. Щодо українських провідників, то вони були достеменно обізнані зі становищем. Чубар, Хатаєвич, Затонський, Демченко, Терехов, Петровський бували в селах і бачили на власні очі, що там відбувалося. Вони завжди усвідомлювали нереальність норм хлібозаготівель, а тепер пересвідчувалися в наслідках цього. Коли на одній із конференцій Чубаря запитали про голод, він відповів, що "урядові відомо про це, але він нічого не може вдіяти". Про Петровського селянин розповідає, як той обіцяв юрбі голодуючих у селі Чорнухи, що говоритиме про них у Москві, але невідомо, чи зробив він це. Коли заводський адміністратор повідомив Петровського, що серед робітників іде поголос про п'ять мільйонів померлих, він майже закричав: "Не кажіть їм нічого! Те, що вони знають, — правда. Нам відомо, що мільйони вмирають, але славне майбутнє Радянського Союзу виправдає це. Нічого їм не кажіть!"
Щодо сталінців із самої московської верхівки, то вони також чудово знали про голод. Молотов відвідав українське село наприкінці 1932 р., і окружні урядовці доповідали йому, що хліба не було і населення голодувало. Про Кагановича також повідомляли, що він отримав подібну інформацію від місцевих старих більшовиків, яких, до речі, невдовзі виключили з партії. Знав про це і Мікоян — хоча б від Демченка, першого секретаря Київського обкому партії, з яким мав досить відверту розмову. Хрущов у своїх споминах пише: "…ми знали… що люди вмирали у величезних кількостях". Старий революціонер Федір Раскольников, який порвав з радянським режимом, будучи послом у Болгарії, у своїх відкритих листах до Сталіна давав ясно зрозуміти, що у вищих партійних колах існувала думка, що голод було, як він висловився, "організовано".
І врешті відомо, що й сам Сталін був відповідно поінформований. Цікава історія з Тереховим, тоді першим секретарем Харківського обкому. На превелике диво він був одним із небагатьох українських апаратників, який пережив єжовський терор кількома роками пізніше і зміг переповісти цей випадок у "Правді" за часів Хрущова. На прохання Терехова надіслати зерно в голодуючі райони Сталін відповів так: "Нам казали, що ви, товаришу Терехов, добрий промовець; виглядає, що ви й майстер оповідати історії: ви придумали таку страшну казку про голод, думаючи налякати нас, але нічого з цього не вийде. Можливо, було б краще, якби ви залишили посаду секретаря обкому партії та українського ЦК і вступили до Спілки письменників? Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх". (Під час голоду 1946 р. подібна сцена відбулася, як згадує Хрущов, із Косигіним. Повернувшись із Молдавії, він доповів Сталінові про масове недоїдання та дистрофію. Сталін "вибухнув і накричав на Косигіна" і "довгий час після цього, насміхаючись над ним, називав його "братом-дистрофіком"".)
Звичайно, відповідаючи Терехову, Сталін не міг думати, що партійний працівник, котрий займав відповідальну посаду, просто фантазував, до того ж ризикуючи своєю кар'єрою, якщо не більше. Це фактично був сигнал про те, що партія не допустить жодної згадки про голод.
Як виглядає, ініціатива Терехова не була одинокою: він репрезентував певне коло українських провідників, котрі, як ми бачили, поділяли його погляди та бажали, щоб їх зрозуміли в Москві. Що ж до відповіді Сталіна, то її аж ніяк не можна пояснити непідробленою, майже божевільною вірою у відсутність голоду. Бо почувши (припустимо, вперше) таке повідомлення з уст не останньої людини в партії, він мусив би зреагувати на нього якимось більш природним чином: провести розслідування фактів, не кажучи про те, щоб відвідати уражені голодом місця особисто…
По стопах Терехова пішли й деякі інші українські діячі. Відомо, що Йона Якір, тоді головнокомандувач Київським військовим округом, попросив Сталіна дозволити виділити зерно для розподілу між селянами, на що дістав різку відсіч і пораду обмежитися військовими справами. Командувач Чорноморським флотом також висував перед Сталіним подібне питання, і знову ж таки безуспішно. Влас Чубар, голова Раднаркому України, просив Сталіна про харчі "принаймні для дітей, які вмирали з голоду", на що дістав відповідь: "Коментарі зайві". У цьому була своя логіка: надати допомогу означало б визнати існування голоду і, отже, облишити думку про експропріацію "куркульських" запасів зерна. До того ж нагодувати дітей і дати вмерти дорослим створило б певні адміністративні складнощі…