Вже будучи на засланні, Шевченко записав до свого щоденника з нагоди цього таке: "... Самому тепер не віриться, а дійсно так було: я — із брудного горища, я нікчемний замарашка, на крилах перелетів у чарівні залі академії".
ПРИГОДИ, ДОТЕПИ, КМІТЛИВІСТЬ
Кмітливість і дотепність теж були властиві Шевченкові. Відома княжна Рєпніна, а також маляр Лев Жемчужніков розповідали, чи то як анекдоту, чи як бувальщину про Шевченка, що сталась в останні часи перед викупом його з кріпацтва:
"Якийсь генерал ніби замовив Шевченкові намалювати з нього портрет за 50 карбованців. Шевченко намалював, але генералові портрет не сподобався, і він відмовився взяти і заплатити гроші. Ображений маляр, з досади на генерала викинув йому таку річ. Довідавшись, що цей скупий замовець відвідує завжди одну голярню, запропонував господареві цієї голярні купити для вивіски чи реклями генерала з намиленою бородою. Той згодився придбати для голярні таку розкішну прикрасу, не помітивши, що це той самий генерал, що приходить до них голитися. Незабаром прийшов сам генерал. Побачивши на вивісці свій портрет, він розлютувався і зрештою перекупив той портрет для себе, а щоб помститись над малярем, звернувся до поміщика Енґельґардта, кріпаком якого був Шевченко, з проханням продати йому кріпака-художника, пропонуючи великі гроші. Шевченко був у розпачі, бо пан трохи був не продав його генералові, хоч і знав мету генерала. Але, довідавшись про це, поет Жуковський поспішив розіграти на лотерії свій портрет, намальований Брюлловим, і за одержані гроші викупили Шевченка, заплативши стільки, скільки давав і сам генерал."
Шевченків товариш з академії Пономарьов, у якого наш поет мешкав, переїхавши від Сошенка, розповідає у своїх спогадах інший цікавий епізод:
"До них на Василівському острові в Петербурзі часто заходив ще один їхній товариш, що жив поблизу і разом учився, — Петровський. Якось останній скаржився, що він не має великого птаха для скопіювання крил янгола Хранителя до картини "Агар у пустелі", що він малював. Крім того, всі вони втрьох страждали на порожнечу шлунків, бо часом сиділи без шматка хліба і без копійки грошей. І Тарасові сплила цікава думка: поблизу у помічника поліцмейстера академії, Соколова, на задньому подвір’ї був табунець гусей. Приставши на пропозицію, Пономарьов пішов з Тарасом на полювання. Накривши одного гусака шинелею і затиснувши йому дзьоб, вони понесли його до майстерні Петровського. Крила янголові швидко були намальовані, а гусака ... шкода було вертати назад, і сторож зварив його для них у самоварі. Незабаром — Шевченко заробив два карбованці і одного з них заплатив Соколову за гусака. Їхній учитель Брюллов дуже сміявся з тієї витівки, коли довідався."
Письменник О. Чужбинський згадує низку пригод, що трапилися із Тарасом Шевченком під час їх спільних подорожей або зустрічей:
Це було в 1845 році. "Взимку ми з’їхались до Закревських. Шевченко був у них як свій і охоче жив у їхньому гостинному домі. ... Тарас Григорович любив і жіноче товариство, нерідко просиджував у вітальні господині у дружньому колі, весело гуторячи, слухаючи музику або гучним своїм голосом співаючи сумовитих українських пісень... Одного разу ми зібралися до родичів Закревських, верст за десять... Тарас Григорович був веселий, балакучий. Давно вже повечоріло, ми почали збиратися їхати назад. Покоївка сказала, що знялася завірюха. За звичаєм, нас почали затримувати, але молоді супутниці наші вирішили їхати ... Покликали кучера, і той підтримав нас і сказав, що як треба буде, він не пожаліє коней і приставить нас за півгодини на місце ... Ми повмощувалися у ґринджолах (форма саней — Дмитро Чуб) з паніями і виїхали за ворота. Розгулялася степова метелиця, — не та, що, обсипаючи снігом зверху, заліплює очі, але не дуже замітає дорогу, а найстрашніша, низова, яка, зриваючи сніг з землі, хурделить ним у повітрі і з вищанням і якимось виттям носиться над широким степом. За кілька хвилин ми вже не бачили вогнів панського дому. Коні спершу бігли бадьоро, але незабаром кучер сказав, що ми збилися з дороги, і коли ми надумали повернути назад, ніхто не знав, куди їхати. Мороз міцнішав, вітер мінявся безперервно. Дами трохи злякалися, тим паче, що в цей час у степу звичайно никають вовчі зграї, а кілька днів тому, як навмисне, ми цілий вечір розповідали про подібні пригоди. Нічого було робити; вирішили віддатися на волю Божу з надією, що приб’ємося куди-небудь, якщо не візьмемо праворуч від поштової київської дороги. Дами підбадьорились було від думки, що одягнені тепло, ми не замерзнемо, що з півночі вовки не так уже никають, і потроху почалися розмови. Тарас Григорович заспівав "Ой, не шуми, луже", ми стали йому вторувати... Аж тут знялася страшенна хуртовина, коні стали, пісня наша замовкла, і завивання вітру здалося нам виттям голодних вовків. Кибитка В. О. (Закревського — Дмитро Чуб) ледве не наїхала на нас. Коні ані з місця. Ми врізались у замет, які звичайно утворюються під час хурделиці по низинах. Спільними зусиллями витягли ми ґринджоли і знову рушили ступою.
— А що, Тарасе? — спитав я, сідаючи, весь у снігу, на своє місце.
А він у відповідь заспівав мені строфу з запорозької пісні:
Ой, котрі поспішали —
Ті у Січі зимували,
А котрі зоставали, —
У степу пропадали.
Супутниці наші почали впадати у розпач, і багато зусиль довелося докласти Шевченкові, щоб заспокоїти їх. Він почав імпровізувати "Завірюху" і склав кілька строф, які одначе розвіялися слідом за поривами бурі, тому що потім ні він, ні ми не могли їх пригадати... Знаю лише один куплет виражав думку, що козакам і вмирати було б добре в товаристві таких милих супутниць.
"... Нарешті дами наші помітили десь збоку вогник... Врятовані! Кучер ударив по конях, які, відчуваючи близькість відпочинку й корму... побігли риссю, і скоро ми вибралися до заїжджого двора на поштовій київській дорозі ..."
В тих же спогадах Чужбинський згадує про інший випадок, коли Шевченко заїхав до нього в Ісківці з метою запросити його, щоб разом поїхати по Україні, де поет хотів перемалювати низку старовинних пам’яток.