Жива "пошта"

Страница 2 из 3

Близнец Виктор

— Не хоче...

— Постій тут, я за пиріжком збігаю. Мати сьогодні спекла.

Юрко метнувся додому, прибіг назад захеканий і тиць кусок пиріжка в гніздо. Пташенята — ніякої уваги. Збилися в купку, сховали дзьобики і спокійно дрімають.

— Шпак летить! — крикнув Ілля.

Хлопці, мов їх кропивою вжалили, кинулись геть від тину і з розгону — шелесть у рівчак!

Шпак відчув щось недобре. Подивився в один бік, у другий, оглянув свою хатку і, не знайшовши чогось підозрілого, стрибнув до свого гнізда.

Із засідки почулися притишені голоси:

— Ілько, ти помітив, що в нього в дзьобі?

— Якийсь гачок...

— Не гачок, а черв’як. Дивитись треба!

— То давай і ми черв’яків накопаємо!

Хлопці вилізли з рівчака і, пригнувшись, шмигонули повз огорожу. Чик-чик-чик — донеслось із скриньки-шпаківні. "Он хто попискував!" — здогадався Юрко.

* * *

— Мамо, що ми бачили! — випрямило тоненьку шийку шпаченя.— Піднялась криша, і над самісіньким гніздом засвітились чиїсь очі. Великі-великі очі!

"Невже оті хлопці сюди полізли?" — з тривогою подумала шпачиха.

— А вас ніхто не чіпав?

— Ні, мамо. Тільки їсти приносив. Таке несмачне, таке кисле...

—Ну, бачите, нічого страшного не трапилось. Спіть спокійно, мої чорняві!

* * *

Хлопці поверталися з берега. Іллюшка ніс лопату, а Юрко — баночку з черв’яками. Те, що вони угляділи, стривожило їх: біля хвіртки терся здоровенний чорний котяра; він ласо облизувався, зиркаючи хижим оком на шпаківню.

— Юрко, ваш Пірат все рознюхав!

— Тпруськи, проклятущий! — крикнув Юрко і жбурнув у кота грудкою. Пірат, мов тінь, прослизнув під тином.

"Що він там накоїв?" — схвилювався Юрко. Він добре знав Пірата. Спритний і сильний, кіт виловив усіх мишей і пацюків не лише в своєму дворі, а й у сусідів. За це шанувала його бабуся. І прощала котові будь-які грішки: поласує той сметаною чи принесе пташеня з лісу,— тільки полає для виду.

Не гаючи часу, хлопці кинулись до гнізда. І полегшено зітхнули: не встиг нашкодити! Усі п’ятеро шпаченят були на місці!

— Як будемо годувати? — звернувся Іллюшка до друга.— Черв’яки он які довгі, ще подавляться малюки...

— Знаєш що? Принеси ножиці!

Товстий, неповороткий, Ілля на диво швиденько метнувся додому. А по хвилині повернувся з довгими садовими ножицями.

Розрізали черв’яка на п’ять кусочків.

— Дивись, Юрко, їдять! Навіть не пережовують!

Дійсно, шпаченята довірливо підставляли роззявлені дзьобики. Одержавши свою частку, миттю ковтали її. Смішні, галасливі, тяглися одне перед одним до хлопчачих рук. Та скоро стомились і, знеможені, опустили голівки, заснули.

— Пішли звідси,— шепнув Юрко.— Хай подрімають.

— А що з Піратом робити?

Юрко насупив чорні бровенята, задумався.

— Може, чергуватимемо? До обіду я, а після обіду ти.

— А вночі?

— Тоді так: прив’яжемо Пірата мотузкою. До пакола, як телят припинають...

* * *

— Мамо, знаєш, хто до нас приходив? Сам чорний, вуса довгі і кігті на лапах...

— Вусатий, з кігтями? — жахнулась шпачиха.— Стережіться його, дітки!

* * *

Хтось настирливо тарабанив у шибку. Прокинувшись, Іллюшка побачив за вікном свого друга. Юрко стояв блідий і ледве стримував сльози. Ілля накинув сорочку, штанці і прожогом вилетів у двір. Злякано закліпав очима:

— Що трапилось?

— Пірат одне шпаченя украв. Дивлюсь, наминає щось, злодюга... Тільки пір’ячко лишилось.

— З пакола зірвався?

— Та ні. Вночі страшенно нявчав. Бабусі жаль стало — відпустила.

Хлопці стояли один проти одного, розгублені, мовчазні.

— Що ж тепер робитимемо? — з гіркотою мовив Іллюшка.

— Дядю Максима треба знайти.

— У Києві? Заблудимось...

— Давай листа напишемо!

* * *

Відправивши листа, хлопці по черзі сиділи біля хвіртки до самого вечора. Виглядали вони сусіда і весь наступний день, і другий, і третій. Нарешті, четвертого дня, коли вже сутеніло, між соснами замаячила знайома постать.

— Дядю Максиме! Дядю Максиме! — загаласували хлопці і помчали йому назустріч.

— Розказуйте, що за біда тут сталася,— баском загудів художник.— Не міг ніяк второпати з вашого листа.

Юрко з Іллюшкою навперебій загомоніли про те, як знайшли гніздо, як годували пташат і який злочин вчинив кіт.

Дядя Максим приклав вухо до скриньки, прислухався:

— Живенькі, шарудять! — обличчя його посвітлішало.— Шпак поселився у скриньці! Просто неймовірно!

Друзі з нетерпінням чекали, що ж придумає художник для врятування пташиної сім’ї. Дядя Максим повісив на кілок плащ, портфель і скомандував:

— Несіть молоток, гвіздки! І дроту пошукайте!

Сам пішов за хату, притяг стареньку драбину.

До паркану міцно прибив високу жердину, потім обережно зняв з гачків скриньку і дротом прикріпив її вгорі.

— О, тепер справжня шпаківня! — сказав задоволено.— Пірат уже не залізе туди.

Дядя Максим спустився на землю.

— До речі, а де цей розбійник?

— Ми арештували його,— сказав Юрко і загадково підморгнув Іллюшці.

— Як то — арештували?

— Ходіть, покажемо.

Всі троє пішли в Юрків сад. Тут, під грушею, стояла догори дном розсохла дерев’яна діжка. Юрко навалився плечем, перехилив діжку — і з-під неї, як очманілий, вискочив Пірат. Кинувся до груші і — разраз-раз! — видряпався на саму верхівку. А тоді як закричить: "Мя-я-у!" Мовляв, більше не буду, простіть мене, людоньки!

— Отож дивись, злодюго! — пригрозив йому Юрко.

* * *

— Іллюшо! Юрасю! — гукнув через тин художник.— Скоріше сюди!

В одну мить хлопці були у дворі дяді Максима. Господар метушився біля хати, схвильовано поправляв окуляри на носі:

— Шпаченята вилетіли! Он вони!

На осокоровій гілці, що нависла над тином, сиділи молоді шпаченята. Мати-шпачиха перескочила на вищу гілку і щось скоромовкою загомоніла до дітей, ніби підбадьорювала їх, запрошувала до себе.

Одне шпаченя присіло, напружилось і пурхнуло до матері. Ось воно повисло на гілочці, злякано затріпотіло крильцями, а коли твердо стало на ноги, переможно запищало на весь двір. За сміливцем потяглося друге, потім — третє і четверте шпаченя. А мати забралась ще вище і знову кликала до себе малюків.

Хлопці, ніби то вони самі вчились літати, стрибали й верещали від радості. І поки вони носились круг осокора, дядя Максим щось спішно черкав олівцем у блокноті.

— Гей, козаки, оцініть роботу! — і простяг аркуш паперу.