Жива легенда

Малышко Андрей

ПІСНЯ ПЕРША

Ходили ми світами немалими,
Гвинтівки ремінь терся на плечі,
В твоєму серці лінами ясними
Доріг і вод дзвенять важкі ключі.
За бронзовим гарячим небокраєм
Нові світанки руки підвели,
В них досить є і слави, і хвали,
А сліз і крові їм не треба, знаєм, —
Лиш неба цвіт і посміх немовляти,
І хліб, і труд, і золото ріллі,
І привіти синів старенька мати
На цій землі.

— Ну, повернись, який ти є?
Не диха ніч, вогонь не б'є,
Бліндаж заріс, затихнув бій.
Молодший мій, найменший мій!
Тебе носив подій потік.
Либонь згадаю, — шостий рік,
Як ти пішов. Радянський дім...
Який котився згар і грім,
А він горів, але не впав,
Земля ушосте зелень трав
Змінила, вийшла з лихоліть,
А він вас жде, а він стоїть.

І син, дві краплі із лиця —
В усьому схожий на отця,
Обнявся з батьком, на плече
Лягли долоні гаряче.
— Привіз ти щастя? — Я привіз,
Я кривді йшов напереріз
І заслужив його. — То так.
Це хто ж з тобою? — Це хлоп'як
Із Кам'янця, нехай в сім'ї
У нас живе... — Були бої,
І все минуло. Поїзди
Впряглись до іншої їзди,
Шумні і світлі, як Дунай,
Пішли із фронту в рідний край
Через віслянські два мости,
Через Перемишль, де пости
Погранзастав пильнують вніч
З вітрами в полі віч-на-віч,
На Львів, Тернопіль, Кам'янець,
І не один зітхнув боєць,
Що скоро вгледить двір, і дім,
І те, що в серці звав своїм
Коханням щирим. Всі шляхи
Вели додому. Дітлахи
Із школи вийшли в ранній час.
— Зайдіть, ми просимо, до нас
Та розкажіть нам хоч одну
Історійку, — чи про війну,
Чи про героя, чи про бій,
Про нічку на передовій,
І взагалі, про все, про все!-

Що скажеш їм? Любов несе
Солдата в школу. Ось поріг.
Його забути я не зміг
З дитячих літ. В метіль важку
Бувало прийдеш на сніжку,
А в школі тиша. Сторож-дід
Змете з порога сніг і слід
Твоїх чобіт: — Така ще рань,
А ти вже встав? Ну, йди, поглянь,
Як грубка топиться. Іди, —
А по снігу нові сліди,
Десятків два хлоп'ячих ніг
Вже стугонить об той поріг.
Далеке юності крило,
Тебе війною не змело.
І не зломило! В Кам'янці
Я вперше був, і три бійці,
Герої нашого полка,
Ввійшли у клас. Чиясь рука
Дала сигнал об тій порі,
І дружно встали школярі,
Вітали нас. Про ніч одну
Я розповів, як на Дону
Мене присипало в землі,
Які криваві мозолі
І рани й радощі живі
Несли ми в ночі грозові.
Хлоп'ята сіли за буквар,
Читали віршика, як з хмар
Веселка сяє після злив,
А колоски колгоспних нив
На сонці спіють. Лиш одне
Білявочубе, мовчазне
Хлоп'я сиділо. Не в очах,
Не в молодих в'юнких плечах
Осмута тліла. В мить яку
Загледів я скупу й гірку
Дитячу усмішку. Від зла
Вона сковзнула й проповзла,
Чи від гіркоти? Зрозумій.
— Чому мовчиш, маленький мій?
А він буквар перегорта,
А вчитель каже: — Сирота.

Був час, у нього батько був,
Пішов на фронт і не вернув.
Прийшли два слова горьові,
Що носять пошти польові.
Була у нього мати, він
Ходив у піонерзагін,
Вона йому пісні плела,
Вона його в загін вела,
Сорочка свіжа, мовби льон,
На ліжко клала в тихий сон,
А ранком кликала:— Синок,
Вставай, у школі вже дзвінок
Ударить скоро. — І рука
Її ласкава і легка,
Його підводила: — Вставай,
Мій кучерявий синій май,
Вставай, пора! — її, вночі
Ввалившись, німці-гримачі
І людолови, повели
І серед міста, де гули
Вітри осінні, як бої,
Вночі повісили її.

А він буквар перегорта.
А вчитель каже: — Сирота
Ходив по місту цілі дні.
Рідні нема, так ми ж зрідні,
Ховали хлопця двоє літ
Із ночі в ніч, а ледве світ
Забризка зорями в вікно
І ранку сиве полотно
Застеле небо, вже й нема
Його на місці, чи зима,
Чи сніг, чи осені пітьма.
Збере він хліба — тих кришок,
Малий і сірий, мов пташок,
І сяде, з'їсть, а чи не з'їсть,
А все чекає добру вість.
Він, може, сам усе повість?
Олексо, чуєш? — Ні, кажіть,
Ви краще вмієте.
— А жить
Збирався хлопець, аж яснів.
Було прокинеться від снів:
"Наснились наші! Я піду".
І в сотий раз по тім сліду,
Що обходив, що обдивив,
Біжить за місто й серед нив,
Де їх снаряд обмолотив,
Де їх зорали тягачі,
Гарячі кулі-сівачі
Важким посіяли свинцем —
Стоїть з просвітленим лицем,
Як сірий стовпчик. Вигляда.
Чекать — біда, двійна біда.
Листівку знайде — принесе
І прочитає; над усе
Любив те слово: — Це літак
Над полем бою чи атак,
Від наших кинув! — Захова
І закарбує ті слова
В своєму серці, де жива
Тремтить надія. І за ним,
В'юнким, неспійманим, малим,
Катів табуння, мов сліпе,
Ходило. Він значок ЮП,
Червоний галстук приберіг,
Як давнє щастя, все, що міг.

В сорок четвертім день при дні
Гриміли залпи, і в огні
Горіли обрії, з моста
Завіса куряви густа
Щодень сивіла, з-над дубів
Немов сто тисяч голубів
Обсіли площу. Гомін, гук,
Фашисти падають на брук,
Гранати рвуться з-попід рук.

Мов кораблі, серед полів
Хитались танки, ген лелів
Потік піхоти, з-попід хмар
Червоний стяг, наш перший дар,
Не стяг — стяжок, ясний, мов жар,
З'явивсь над школою. Була
В нім перша дяка і хвала,
І крапля щастя й волі грім,
І кров розстріляних на нім
Горіла трепетно-ясна.
І люди встали, наче сна
Збулись тяжкого в ночі злій.
Поглянь, боєць, і зрозумій!

Той прапорець поклав межу
Між днем і ніччю, не скажу,
Хто в ніч тривожну від безсонь
Підняв його, немов огонь,
Ви здогадалися либонь.
— Палай, сказав, і гнівом сій! —
То наш, малий наш Олексій...