Одного дня професор, обідаючи, випив трохи більше вина, ніж звичайно, що йому вельми підняло настрій. Прийшовши додому, він, проти своєї звички, подався просто в кімнату дружини, і я — сам не знаю, що мене спонукало до цього, — шаснув туди слідом за ним. Петиція була в пеню-арі, такому білому, що його можна порівняти із щойно впа-лим снігом, усе її вбрання виявляло не просто охайність, а справжнє мистецтво туалету, сховане під простотою і тим небезпечніше, як замаскований ворог. Дійсно Петиція була чарівна, і ледь сп'янілий професор відчув це дужче, ніж будь-коли. Сповнений захвату і кохання, він почав називати свою прекрасну дружину наймилішими прізвиськами, цілувати й пестити її, не помічаючи в поведінці Петиції якоїсь неуважності, неспокою, навіть невдоволення. Ця нестямна ніжність [588] розпаленого естетика почала мене нудити й дратувати. Знічев'я я заходився обстежувати кімнату — адже ти знаєш, що це моя улюблена розвага. І саме тоді, коли професор у найвищому захваті голосно вигукнув: "Божиста, велична, небесна жінко, ходімо..." — я, пританцьовуючи на задніх лапах, граційно і, як завжди в таких випадках, ледь помахуючи оцупком хвоста, підніс йому жовто-зеленого кольору чоловічу рукавичку, що її знайшов під канапою в пані Петиції.
Естетик збараніло втупився в рукавичку, тоді крикнув так, ніби його збудили з солодкого сну: "Що це таке? Чия це рукавичка? Як вона тут опинилася?" Він узяв у мене з пащі рукавичку, оглянув її, підніс до носа і знов вигукнув: "Як ця рукавичка сюди потрапила? Петиціє, кажи, хто в тебе був?" — "Який ти, — мовила мила, вірна Петиція непевним голосом, даремно силкуючись приховати збентеження, — який ти сьогодні дивний, любий Лотаре. Чия це рукавичка? В мене була майориха, йдучи додому, вона ніяк не могла знайти рукавички й подумала, що загубила її на сходах". — "Майориха? — нестямно крикнув професор. — Майориха, тендітна маленька жінка? Та її ціла рука влізе в один цей напальок! Що тут був за дженджик, хай би його дідько вхопив? Ця проклята рукавичка тхне пахучим милом! Нещасна, хто тут був, яке злочинне, пекельне ошуканство розбило мій спокій, моє щастя? Мерзенна, розпусна жінко!.."
Пані Петиція саме налаштувалася зомліти, коли зайшла покоївка, і я, радий, що можу спекатись прикрої подружньої сцени, до якої сам спричинився, швидко вибіг геть.
Другого дня професор був дуже мовчазний і пригнічений, здавалося, в голові в нього снується одна згадка, одна думка ятрить йому душу. "Хто б то міг бути?" — такі слова часом мимохіть зривалися з його занімілих уст. Надвечір він узяв у руки капелюха й паличку. Я схопився й радісно загавкав. Він довго дивився на мене і врешті сказав: "Мій добрий Понто, віддана чесна душе!" На очах у нього блищали сльози, в голосі бринів глибокий сум. Потім він швидко вийшов за браму, і я побіг слідом за ним, твердо поклавши собі розвеселити бідолаху всіма тими штуками, які знав. Неподалік за брамою ми зустріли барона Алківіада фон Віппа, одного з найбільших чепурунів у нашому місті, на гарному англійському коні. Тільки-но барон побачив професора, він хвацько під'їхав до нього й запитав про здоров'я його та дружини. Професор, спантеличений такою увагою, видушив із себе кілька незрозумілих слів. "Справді надворі [589] задуха!" — мовив барон і витяг з кишені сурдута шовкову хустину, а витягаючи її, впустив рукавичку, яку я, за своїм звичаєм, відразу підніс господареві. Професор швидко схопив її і вигукнув: "Це ваша рукавичка, пане бароне?" — "Авжеж, — відповів той, здивований хвилюванням професора. — Авжеж, думаю, що я впустив рукавичку з кишені, і ваш послужливий пудель підняв її". — "Тоді я, — гострим тоном сказав професор, простягаючи йому ту рукавичку, що я знайшов під канапою, — тоді я маю честь вручити вам пару від неї, яку ви вчора загубили".
І, не чекаючи відповіді від помітно зніяковілого барона, він стрімголов помчав додому.
Я, звичайно, завбачливо не побіг за професором до кімнати його вірної дружини, сподіваючись бурі, яка й справді швидко зчинилась і яку чути було аж із передпокою. Сидячи там у кутку, я бачив, як професор, багряний з люті, вигнав за двері покоївку, а коли та почала пащекувати, — і взагалі з дому. Нарешті, пізно вночі, професор, цілком знесилений, пішов до своєї кімнати. Тихеньким дзявулінням я висловив йому своє найщиріше співчуття. Тоді він обняв мене за шию і пригорнув до грудей, як найдорожчого приятеля. "Добрий, чесний Понто, — жалісливо сказав він, — відданий друже! Ти, тільки ти збудив мене з облудного сну, через який я не знав про свою ганьбу, ти допоміг мені скинути ярмо, в яке запрягла мене невірна жінка, і я знов можу стати вільним і незалежним! Понто, як мені віддячитись тобі? Ніколи, ніколи не кидай мене, а я дбатиму про тебе, як про найкращого, найвірнішого приятеля, ти єдиний зможеш мене втішити, коли я буду в розпачі від думки про свою нещасну долю".
Ці зворушливі слова, що виливалися з шляхетної, вдячної душі, перебила кухарка, яка вскочила до кімнати бліда й нажахана і принесла професорові страшну звістку, що господиня б'ється в корчах і от-от віддасть богові душу. Той кинувся вниз.
Після цього я кілька днів майже не бачив професора. Турбота про мої харчі, яку звичайно радо брав на себе сам професор, перейшла до кухарки, а та сварлива, мерзенна особа давала мені замість смачної їжі найгірші, майже неїстівні шматки, та й ті неохоче. Інколи вона взагалі забувала про мене, і мені доводилось випрохувати щось у добрих знайомих або йти на лови, щоб погамувати голод.
Нарешті одного дня, коли я, голодний і млявий, з обвислими вухами, тинявся по будинку, професор звернув на [590] мене увагу. "Понто, — вигукнув він, сміючись і взагалі весь сяючи, — Понто, мій добрий, чесний песику, де ти дівся? Невже я так довго тебе не бачив? Мені здається, що, всупереч моїй волі, тебе занедбували й погано годували. Ходи-но сюди, сьогодні я знов сам тебе нагодую".
Я пішов за ласкавим господарем до їдальні. Його зустріла пані Летиція, квітуча, мов троянда, так само сяючи вся, як і професор. Вони були такі ніжні одне до одного, як ніколи досі, вона звала його "мій ангеле", а він її — "моя мишко", вони пестились і цілувались, мов пара голубів. На них було радісно дивитися. Зі мною мила пані Летиція також була привітна, як ніколи, і ти можеш собі уявити, любий Муре, що з моєю природженою галантністю я зумів показати себе чемним і вихованим. Хто б подумав, що на мене чекало!