Гляньте, капельмейстере, ось картина, від якої віє справжнім, прекрасним життям, бо її створило правдиве, благочестиве натхнення. Саме чудо вам зрозуміле. Юнака, що підіймається з постелі, залишили вбивці цілком безпорадним, рокова-ним на смерть. Він — колишній безбожник і блюзнір, що в пекельному шаленстві зневажав церковні заповіді, — тепер від щирого серця попросив у святої діви допомоги, і Небесна Мати Божа зволила збудити його зі смерті, щоб він ще пожив, збагнув свої помилки і з побожною відданістю присвятив себе служінню церкві. Цей юнак, якого небесна вістунка обдарувала ласкою, і є автором картини.
Крейслер висловив абатові свій неабиякий подив з приводу почутої від нього історії і зробив з неї висновок, що чудо, мабуть, сталося в новітні часи.
— Отже, й ви, — мовив абат тихим, ласкавим голосом, — отже, й ви, любий Йоганнесе, дотримуєтесь тієї безглуздої думки, що брама небесної ласки тепер зачинена, ніби співчуття і милосердя в постаті святого, до якого відчайдушно звертається в скруті людина, охоплена страхом загибелі, більше не ходять по світі, щоб явитись стражденному і принести йому спокій і втіху? Повірте мені, Йоганнесе, чудеса ніколи не припинялися, але людське око засліплене гріховним безбожництвом, воно не витримує неземного сяйва [572] неба, тому не може пізнати ласку всемогутнього, коли вона ознаймує про себе видимим знаменням. А проте, любий мій Йоганнесе, найпрекрасніші, найбільші чудеса ста-ються в потаємній глибині людської душі, і ті чудеса вона повинна ясувати, як може: словом, звуком і кольором. Отак і той чернець, що намалював картину, чудово ясував чудо свого навернення, і так — Йоганнесе, я кажу про вас, і ці слова йдуть у мене з самого серця, — так ясуєте ви з глибини своєї душі могутніми звуками прекрасне чудо пізнання вічного, найчистішого світла. І те, що ви здатні це зробити, — хіба не благодатне чудо, яке всемогутній явив для вашого спасіння?
Абатові слова якось дивно схвилювали Крейслера і, що рідко з ним траплялося, сповнили глибокої віри в свою творчу потугу; він аж затремтів з радості і втіхи.
Весь цей час він не зводив очей з чудової картини, але, як звичайно буває, особливо тоді, коли вся наша увага звернена на світлові ефекти переднього й середнього планів, як у цьому випадку, і ми лише згодом відкриваємо постаті на темному задньому плані, Крейслер аж тепер помітив постать чоловіка в широкому плащі, що поспішав до дверей. Тільки один промінь з того сяйва, що оточувало небесну царицю, падав на меч у руці чоловіка, — певне, це й був убивця; тікаючи, він озирнувся назад, і на обличчі його проступив вираз безмежного жаху.
Крейслера ніби вдарила блискавка, коли в убивці він упізнав княжича Гектора. Йому здалося, що і юнака, який прокидався зі смерті, він десь, хоч і мимохідь, уже бачив. Якась незрозуміла йому самому нерішучість стримала його, і він не сказав про це абатові, а натомість запитав, чи не псує йому враження від картини й не відштовхує його те, що митець помістив на передньому плані, хоч і в затінку, речі сучасного побуту і, як він щойно помітив, одяг юнака, тобто себе самого, в сучасне вбрання.
Справді, збоку на передньому плані картини стояв невеличкий стіл, а біля нього стілець, на спинці якого висіла турецька шаль, а на столі лежали офіцерська шапка з султаном і шабля. На юнакові була сучасна сорочка з коміром, цілком розстібнутий жилет і темний, також розстібнутий, сурдут такого крою, що він лягав м'якими складками. Цариця небесна була одягнена як звичайно на полотнах найкращих давніх майстрів. [573]
— Мені, — відповів абат Крейслерові, — мені речі на передньому плані, так само як юнаків сурдут, нітрохи не псують враження, я навіть вважаю, що якби художник бодай у зовсім незначних дрібницях відступив від правди, він був би опанований не небесною благодаттю, а земною дурістю і марнотою. Він повинен був зобразити чудо так, як воно відбулося, правдиво відтворити місце, оточення, одяг постатей і таке інше, хай кожен бачить з першого погляду, що це чудо сталося в наші дні, отже, ця картина побожного ченця — ще один прекрасний здобуток переможної церкви в теперішні часи невірства й зіпсованості.
— І вже ж таки, — заперечив Крейслер, — і все ж таки, ще раз кажу, мені не подобається тут ні шапка, ні шабля, ні шаль, ні стіл і стілець, я хотів би, щоб художник забрав усе це з переднього плану, а на себе накинув мантію замість сурдута. Скажіть самі, ваша велебність, чи могли б ви уявити священну історію в сучасних костюмах, святого Йосифа в байковій куртці, Спасителя у фраці, Святу Діву в бантах і з турецькою шаллю? Не видалося б це вам негідною, навіть бридкою профанацією найвеличнішої теми? А проте й давні майстри, особливо німецькі, зображали біблійні та євангельські історії в костюмах своєї доби, і було б цілком хибно стверджувати, що той одяг більше пасував для мальовничого відтворення теми, ніж теперішній, який справді, за винятком деякий жіночих суконь, безглуздий і немальовни-чий. Але багато й давніших мод доходили до перебільшень, я б сказав, до страхітливих перебільшень, — згадаймо ті дзьобаті черевики з закрученими догори на цілий лікоть носаками, ті роздуті шаровари й камзоли з розрізами на рукавах. А як спотворювали обличчя й поставу багато жіночих уборів, що їх можна побачити на давніх портретах, де молоді, квітучі дівчата, справжні красуні, тільки через свій одяг здаються старими, похмурими матронами! І все-таки ті картини напевне нікого не відштовхували.
— Тепер, любий мій Йоганнесе, — мовив абат, — тепер мені буде легко кількома словами показати вам відмінність давньої побожної доби від теперішньої зіпсованої. Бачите, історії святого Письма так впліталися в людське життя, я б сказав, так зумовлювали його, що кожен вірив: чудеса ста-ються в нього на очах і предвічна сила будь-коли може явити нове чудо. Тому священна історія, до якої звертався своїми думками побожний художник, поставала перед ним як сучасність; він бачив, як на людей, що його оточували, сходила [574] Божа благодать, і малював їх на картині такими, як знав у житті. Для наших часів ті історії — щось дуже далеке, вони ніби існують самі собою і не стають часткою сучасності, тільки ще невиразно живуть у спогаді, і художник даремне шукає їхнього живого втілення, бо, — хай він навіть не признається в цьому сам собі, — його внутрішні чуття притуплені земною суєтою. Виходячи з цього, банально й смішно закидати давнім художникам незнання костюмів: мовляв, через те незнання вони на своїх картинах зображали тільки сучасний їм одяг; так само смішно, коли наші молоді художники намагаються одягти святих у найхимерні-ше, позбавлене будь-якого смаку вбрання середньовіччя, — цим вони тільки засвідчують, що не спостерігали безпосередньо в житті того, що хочуть зобразити, а задовольнились відтворенням його на картинах давніх майстрів. Саме тому, любий мій Йоганнесе, що наша доба надто спрофанована, щоб не сказати більше: що вона перебуває в огидній суперечності з тими святими легендами, саме тому, що ніхто не здатен уявити ці чудеса серед нас, — саме тому, звичайно, зображення їх у наших теперішніх костюмах здалося б нам несмаком, спотворенням і навіть блюзнірством. Та якщо всемогутній захоче, щоб на наших очах справді сталося чудо, то було б неприпустимо міняти сучасний костюм на стародавній; так само й сучасні молоді художники, якщо вони хочуть знайти для себе опору, повинні, зображаючи давні події, одягати свої постаті в тодішні костюми, наскільки вони їм відомі. Отож кажу ще раз: добре зробив автор цієї картини, що наголосив на її сучасності, і саме ті предмети, які вам, любий Йоганнесе, здалися недоречними, сповнюють мене побожним, святобливим тремтінням, бо я ніби сам заходжу в тісну кімнатку будинку в Неаполі, де лише кілька років тому сталося чудо і той юнак прокинувся з вічного сну.