На підтвердження того, що це правда, я дзвінко, мелодійно нявкнув і без дальших церемоній стрибнув господареві на коліна. Я не подумав, що господар саме вдяг свій святковий халат із жовтого, у великих квітках шовку, і, певна річ, забруднив його.
— Дзусь! — сердито крикнув господар і так рвучко скинув мене додолу, що я перевернувся і, злякано прищуливши вуха й заплющивши очі, принишк на підлозі. Але хвала моєму господареві за його добре, чуле серце! — Ну нічого. Муре, — ласкаво сказав він, — нічого, мій коте! Не велика біда! Я знаю, твої наміри були добрі, ти хотів показати мені свою прихильність, але зробив це незграбно, а в таких випадках помічаєш наслідки, а не наміри! Ну, ходи сюди, малий попелюху, я тебе вичищу, і ти знов матимеш вигляд пристойного кота.
Сказавши так, господар скинув халат, узяв мене на руки й не полінувався добре вичистити мені хутро м'якою щіткою, а тоді ще маленьким гребінцем розчесати його так, що воно аж заблищало.
Коли туалет був закінчений і я пройшовся повз дзеркало, то сам здивувався, що так раптово став зовсім іншим котом. Я не втримався і задоволено замурчав сам до себе, таким гарним собі видався. Не буду заперечувати, що тієї хвилини в моїй душі з'явився великий сумнів щодо пристойності й користі буршівського клубу. А моя втеча в грубу здалася мені справжнім варварством, яке я сам собі міг пояснити лише своєрідним здичавінням, тож мені навіть не треба було застереження господаря, який сказав:
— Тільки ж гляди мені не лазь більше в грубу! Наступної ночі мені вчулося, що в двері хтось тихо
пошкрябав і боязко нявкнув. Голос був дуже знайомий. Я підкрався до дверей і спитав, хто там такий. Мені відповів — тепер я впізнав його — наш відважний староста Пуф:
— Це я, любий брате Муре! Я приніс тобі дуже сумну звістку.
— О небо, що
(А. м.) була дуже несправедлива, моя, люба, мила товаришко. Ні, ти для мене більше, ніж товаришка, ти моя вірна сестра! Я тебе замало любила, замало довіряла тобі. Аж тепер я відкрию перед тобою своє серце, аж тепер, бо знаю...
Князівна затнулась, з очей у неї ринули сльози, і вона знов ніжно пригорнула Юлію до грудей.
— Гедвіго, — лагідно мовила Юлія, — хіба ти раніше не любила мене всією душею, хіба ти колись мала таємниці, яких не хотіла мені звірити? Що ти тепер знаєш? Про що нове довідалась? Але ні, ні! Не кажи більше жодного слова, поки твоє серце не почне битися спокійніше, поки твої очі не перестануть палати похмурим вогнем.
— Я не знаю, — з раптовим роздратуванням, навіть образою мовила князівна, — я не знаю, що ви всі хочете від мене. По-вашому, я й досі хвора, а я ніколи ще не почувала себе такою дужою і здоровою. Дивний напад, що стався зі мною, налякав вас, а проте може бути, що такі електричні Удари, які зупиняють усю життєву діяльність, мені якраз потрібніші й корисніші за всі засоби, що їх, утішаючи сама себе нікчемною ілюзією, пропонує немудра, убога наука. Яким жалюгідним здається мені той лейб-медик, що вважає, нібито з людським організмом можна поводитись так [541] само, як з годинниковим механізмом, — почистити його і знов накрутити. Мені аж моторошно стає від його крапель та есенцій. Невже від цих речей має залежати моє життя і моє щастя? Якщо так, то наше земне існування — тільки жахливий, недобрий жарт світового духу.
— Саме це надмірне хвилювання, — перебила Юлія князівну, — саме це надмірне хвилювання й доводить, що ти ще хвора, люба Гедвіго, і тобі треба берегтися набагато більше, ніж ти бережешся.
— 1 ти хочеш уколоти мене! — вигукнула князівна, швидко схопилася, підбігла до вікна, відчинила його й виглянула в парк.
Юлія пішла за нею, обняла її однією рукою і ніжно, сумно попросила, щоб вона остерігалася осіннього вітру й намагалась якомога зберегти спокій, що його лейб-медик уважав таким цілющим для неї. Але князівна відповіла, що саме холодне повітря з відчиненого вікна бадьорить і зміцнює її.
Зі щирим почуттям, що йшло з глибини серця, Юлія завела мову про недавнє минуле, коли над ними був запанував якийсь похмурий, грізний дух, про те, що їм треба напружити всю свою душевну силу, щоб не розгубитися від страшних подій, які їй самій навіяли крижаний страх, — так можуть лякати людину хіба що привиди. Вона мала на увазі перш за все загадкову сутичку княжича Гектора з Крей-слером, за якою, мабуть, стоїть щось жахливе, бо ж усе аж надто явно свідчить про те, що бідолашний Йоганнес мав загинути від руки мстивого італійця і врятувався, як запевняє майстер Абрагам, тільки дивом.
— І той страшний княжич повинен був стати твоїм чоловіком? — сказала Юлія. — Ні, ніколи! Слава Всевишньому, ти врятована! Він уже ніколи не вернеться сюди. Правда, Гедвіго? Ніколи!
— Ніколи! — відповіла князівна глухо, майже нечутно. Потім глибоко зітхнула й повела далі, наче крізь сон: — Так, хай цей чистий небесний вогонь тільки світить і гріє, а не обпалює пекучим полум'ям, а з душі митця хай сяє втіленою в життя мрією вона сама, його любов! Так ти казав тут, на цьому місці...
— Хто тобі казав це? — вигукнула Юлія, вражена до глибини душі. — Про кого ти згадала, Гедвіго?
Князівна провела рукою по лобі, наче силувала себе вернутись до дійсності, від якої далеко полинула думками. Потім, хитаючись, дійшла з Юліїною допомогою до канапи [542] і, геть знеможена, опустилась на неї. Юлія, стурбована станом князівни, хотіла покликати камеристок, проте Гедвіга ніжно посадила її поряд із собою на канапу й прошепотіла:
— Ні, сестро! Побудь ти біля мене, більше нікого не треба! Ти злякалася, що мене знов напала хвороба? Ні, це була думка про найбільшу втіху, така навальна, що моє серце мало не розірвалось від неї, а райський захват обернувся в смертельний біль. Побудь біля мене, сестро, ти й сама не знаєш, яку дивовижну, чарівну владу маєш наді мною! Дай я загляну в твою душу, як у ясне, чисте дзеркало, щоб побачити в ньому саму себе! Юліє, часто мені здається, що на тебе находить небесне натхнення і слова, які, мов подих любові, злітають з твоїх солодких уст, — втішне пророцтво. Юліє, сестро, будь зі мною, не покидай мене ніколи... ніколи!
На цьому слові князівна, міцно тримаючи Юлію за руку, заплющила очі й знову впала на канапу.