— Заспокойся, — сказав абат ніжно й лагідно і взяв його за руку, — заспокойся, сину мій Йоганнесе! Ти справді не маєш нічого спільного з тим бідолахою, якого надмірна, хибно спрямована пристрасть довела до загибелі, але хай його страшна доля стане для тебе пересторогою. Сину мій Йоганнесе, ти стоїш на ще небезпечнішому шляху, ніж він, тому тікай, тікай! Гедвіга! Князівну міцно обплутала лиха мара, і ті пута, мабуть, годі порвати, аж поки їх не розітне вільний дух. А ти, Йоганнесе?
Тисячі думок зринули в голові Крейслера від цих абато-вих слів. Він переконався, що абат знає не тільки про життя й усі події в князівському домі у Зіггартсгофі, а й про те, що сталося під час його, Крейслерового, перебування там. Він зрозумів, що князівні з її хворобливою вразливістю його близька присутність загрожувала небезпекою, про яку він навіть гадки не мав. А хто інший, як не Бенцон, міг здогадатись про цю небезпеку, а тому й захотіти, щоб він зовсім зник зі сцени? Мабуть, Бенцон була зв'язана з абатом, який розповів їй про його, Крейслерове, перебування в монастирі, і таким чином вона була рушійною силою всіх заходів велебного отця. Він виразно згадав усі ті хвилини, коли справді складалося враження, ніби князівна охоплена пристрастю, яка визрівала в її серці, але від думки, що то могла бути пристрасть до нього, Крейслерові чомусь стало моторошно. Йому здавалося, що якась чужа духовна сила хоче силоміць удертися в його душу й відібрати в нього свободу думки. Князівна Гедвіга раптом з'явилася перед ним і втупила в нього свій дивний погляд. І тієї миті електричний удар пройшов по всіх його нервах, як тоді, коли він уперше торкнувся князівниної руки. Проте цього разу він уже не відчув таємничого страху, електричне тепло приємно розлилося по тілі, і він тихо мовив, наче вві сні:
— Маленька пустотлива raja torpedo, ти знову глумишся з мене, хоч і знаєш, що тобі не можна безкарно ранити мене, бо я з любові до тебе став ченцем-бенедиктинцем.
Абат глянув на нього пронизливим поглядом, наче хотів прозирнути в найглибші закутки його "я", тоді врочисто спитав:
— З ким ти розмовляєш, сину мій Йоганнесе?
Але Крейслер уже отямився від своїх мрій; йому спало на думку, що абат, оскільки йому відомо все, що робилося в [532] Зіггартсгофі, має знати й про дальші наслідки тієї катастрофи, через яку йому, Крейслерові, довелося тікати звідти, отже, непогано було б вивідати в нього про це якнайбільше. — Я, велебний отче, — відповів він, по-блазенському всміхаючись, — розмовляв, як ви й самі чули, з однією пустотливою raja torpedo, що непрохана втрутилась у нашу розважну бесіду й хотіла мене спантеличити ще дужче, ніж уже спантеличили ви. Але з усього цього я, на превеликий свій жаль, мушу зробити висновок, що дехто вважає мене таким самим несусвітенним дурнем, як покійний придворний портретист Леонардус Етлінгер, що хотів не тільки малювати високу особу, яка, звичайно, не могла з ним мати нічого спільного, але й любити її, та ще й так вульгарно, як Ганс свою Грету. О боже, та хіба мені колись бракувало шанобливості, як я брав найчудовіші акорди, акомпануючи нікчемним потугам на спів? Хіба я коли зважувався заводити мову про непристойні чи нісенітні матерії, про захват і страждання, про любов і ненависть, як вельможна мала привереда вправлялася в різних незвичайних душевних почуваннях і морочила чесних людей магнетичними видивами? Чи я коли вчинив такий гріх? Скажіть...
— А все ж таки, — перебив його абат, — а все ж таки ти, Йоганнесе, одного разу говорив про любов митця...
Крейслер витріщив очі на абата, а тоді сплеснув руками, звів погляд догори й вигукнув:
— О господи! То ви про це! Шановні панове, — повів далі він, і на обличчі в нього знов з'явилась блазенська усмішка, а голос майже урвався від глибокого смутку, — шановні панове, хіба ви ніколи не чули де-небудь, бодай на звичайнісінькому кону, як принц Гамлет каже одному чесному чоловікові на ім'я Гільденстерн: "Ви можете мене розладнати, але не грати на мені"? Хай йому чорт, адже те саме вийшло й зі мною! Навіщо ви підслухуєте простодушного Крейслера, якщо гармонія любові, схована в його грудях, тільки ріже вам вухо? О Юліє!
Абат, зненацька вражений чимось зовсім несподіваним, здавалося, не міг знайти слів, а Крейслер стояв перед ним і в німому захваті дивився на вогненне море, що здіймалось на заході й поволі заливало вечірнє небо.
Враз на вежах абатства залунали дзвони і знялися, немов чудові небесні голоси, до золотавих осяйних вечірніх хмар.
— Я хочу полинути з вами, акорди! — вигукнув Крейслер, широко розвівши руки. — Хай невтішний сум, який ви несете з собою, переллється в мої груди і розвіє сам себе, [533] хай ваші голоси, як небесні посланці миру, провістять, що смуток розчинився в надії, в тузі за вічною любов'ю.
— Дзвонять до вечірні, — сказав абат, — я чую ходу братії. Може, любий друже, ми ще завтра поговоримо про деякі події у Зіггартсгофі.
— Ох! — вигукнув Крейслер, аж тепер згадавши про те, що хотів вивідати в абата. — Ох, ваша велебність, мені хотілося б багато чого дізнатися про весілля і таке інше! Адже княжич Гектор не забариться схопити руку, якої домагався, ще бувши далеко звідси? З прекрасним нареченим не сталось нічого поганого?
Урочистий вираз зник з обличчя в абата, і він сказав з властивим йому добродушним гумором:
— З прекрасним нареченим, мій чесний Йоганнесе, не сталося нічого, але його ад'ютанта, мабуть, у лісі вжалила оса.
— Ха-ха! — засміявся Крейслер. — Ха-ха! Оса, яку він хотів знищити вогнем і димом!
Ченці зайшли в коридор і
(М п. д.) чигає на нас зловорожа сила, намагаючись вихопити лагоминку з-під самого носа в чесного, невинного кота? Минуло небагато часу, і наша мила спілка на даху зазнала удару, від якого вона похитнулась, а потім і зовсім розпалася. Лихий ворог, що звів нанівець наші котячі втіхи, з'явився нам у постаті величезного розлюченого філістера, на ім'я Ахілл. Зі своїм гомерівським тезком він мав небагато спільного, бо геройство його переважно виявлялося в незграбному борсанні та в брутальному, пустопорожньому репетуванні. Ахілл був, власне, звичайний пес меделянської породи, але перебував на посаді дворового пса, і господар, у якого він служив, щоб ще дужче зміцнити його зв'язок з домом, посадив його на ланцюг, тому він міг побігати по двору тільки вночі. Дехто з нас жалів його, хоч він і мав препогану вдачу, але сам Ахілл анітрохи не журився тим, що втратив волю, бо з дурного розуму вважав, нібито тяжкий ланцюг додає йому шани і прикрашає його. Ахілла неабияк дратували наші нічні гулянки, бо вони перебивали його сон у той час, коли йому належало бігати подвір'ям і охороняти будинок від злодіїв, тому він погрожував, що пороздирає нас, як порушників його спокою. Та оскільки він був такий незграба, що не міг вилізти навіть на горище, не те що на дах, ми нітрохи не зважали на його погрози, а й далі робили своє. Ахілл ужив інших заходів: він почав наступ проти нас, як [534] цобрий генерал починає битву, — спершу потай перегрупував сили, а тоді вже вчинив відвертий напад.