Абат завів мову про устаткування монастиря, про чернече життя, похвалив той справді ясний, побожний настрій, який тут панує, і наостанку спитав, чи не помиляється він, абат, вважаючи, що Крейслер за ті місяці, які прожив у монастирі, став спокійніший, безпосередніший і ще дужче схильний до діяльної самопосвяти високому мистецтву, яке звеличує церкву і служіння церкві. [526] Крейслерові не залишалось нічого іншого, як погодитися з цим, а крім того, запевнити абата, що монастир став для нього рятівним притулком і що тут йому все здається таким рідним, наче він і справді член чернечого ордену й ніколи вже не кине монастиря.
— Залиште мені, — закінчив Крейслер, — залиште мені, велебний отче, ілюзію, якій так сприяє це вбрання. Залиште мені віру в те, що, коли я потрапив у небезпечну бурю і збився з дороги, ласкава доля допомогла мені пристати до острівця, де я перебуваю в безпеці й де ніколи не розвіється мрія, ім'я якій — натхнення мистецтвом!
— І справді, — мовив абат, і обличчя його осяяла ще привітніша усмішка, — і справді, сину мій Йоганнесе, вбрання, яке ти надів, щоб здаватися нашим братом, дуже тобі личить, і я хотів би, щоб ти його ніколи не скидав. Ти найдостойні-ший бенедиктинець з усіх, яких тільки можна будь-де побачити. Але, — трохи помовчавши, сказав абат і взяв Крейслера за руку, — не будемо з цим жартувати. Ви знаєте, Йоганнесе, як я полюбив вас від тієї миті, коли познайомився з вами, як моя щира прихильність до вас разом з великою пошаною до вашого прекрасного хисту дедалі зростає. А кого люблять, про того й турбуються, і ця турбота спонукала мене, може, трохи аж занадто пильно спостерігати за вами, відколи ви з'явилися в монастирі. Внаслідок цих спостережень я прийшов до переконання, від якого не можу відмовитись. Я давно вже хотів щиро поговорити з вами про це, все чекав сприятливої нагоди, і ось така нагода трапилась! Крейслере! Відмовтесь від світу, вступіть у наш орден!
Хоч як подобалось Крейслерові в абатстві, хоч як хотілося йому продовжити своє перебування тут, яке давало йому мир і спокій, сприяючи його жвавій творчій діяльності, а все ж таки пропозиція абата неприємно вразила його, бо в нього ніколи не було твердого наміру відмовитись від своєї волі й назавжди поховати себе серед ченців; а втім, часом йому спадала на думку така химера, і абат, видно, помітив це. Крейслер здивовано глянув на абата, а той, не чекаючи, поки він щось скаже, повів далі:
— Вислухайте мене спокійно, Крейслере, перше ніж відповісти мені. Звичайно, я зацікавлений у тому, щоб здобути для церкви доброго слугу, а проте сама церква відкидає будь-які зумисні вмовляння, вона хоче лише викресати іскру справжнього визнання, щоб із неї розгорілося яскраве полум'я віри і спалило всі лихі чари. Тож я тільки прагну [527] відкрити, з'ясувати для вас самих те, що, мабуть, невиразно жевріє у вашій душі. Чи треба мені говорити вам, Йоганне-се, про ті забобонні упередження проти монастирського життя, які ще не перевелися в світі? Нібито тільки лиха доля заганяє людину в монастирську келію, де вона, зрікшись усіх радощів світу, прирікає себе на ненастанну муку сірого, нудного животіння. Коли так, то монастир був би похмурою в'язницею, де панує безнадійний жаль за навіки втраченими втіхами, розпука й божевілля винахідливого самокатування, де виснажені, бліді тіні нидіють, виливаючи свій страх, що пазурами вп'явся їм у серце, в глухому бубонінні молитов!
Крейслер не втримався від усмішки, бо коли абат говорив про виснажені, бліді тіні, він згадав гладких бенедиктинців, а надто веселого, червонощокого Гілярія, що не знав більшої муки, як запивати їжу поганим вином, коли не було під рукою доброго, та іншого страху, ніж той, який він відчував перед новою партитурою, що її не зразу міг прочитати.
— Ви смієтеся, сказав абат, — ви смієтеся з контрасту між тією картиною, що я намалював, і тим монастирським життям, яке ви тут пізнали, і, звичайно, маєте для цього підстави. Можливо, дехто справді тікає в монастир, зломлений земними стражданнями, назавжди відмовившись від щастя, від усіх радощів світу, і добре, якщо церква прийме його, бо в її лоні він знайде мир, що єдиний зможе втішити його після того лиха, якого він зазнав, і підняти над нікчемною світовою метушнею. Але скільки є таких, кого приводить у монастир внутрішня схильність до побожного, споглядального життя, хто непристосований до життя в світі, де кожної хвилини на нього напосідають різні дрібні незлагоди, яких нікому не бракує, і хто тільки в добровільно обраній самотині почуває себе добре. Та є ще й інші, хто, не маючи твердого нахилу до монастирського життя, все ж таки саме в монастирі знаходить своє місце. Я маю на увазі тих, що завжди лишаються чужинцями в світі, бо вони призначені для вищого буття і вимоги того вищого буття вважають вимогами самого життя, а тому шукають того, що тут, на нашій грішній землі, знайти неможливо, вони вічно спраглі, бо їхнього палкого бажання не можна вдовольнити, вони кидаються в усі боки в даремних пошуках миру і спокою, їхні незахищені груди вражає кожна випущена стріла, на їхні рани немає ніякого бальзаму, крім гіркого глуму ворога, що ненастанно підіймає проти них зброю. Лише самота, [528] лише одноманітне життя, якого не порушує ніяке вороже втручання, а насамперед постійне, вільне споглядання ясного світу, до якого вони належать, може відновити в них рівновагу і сповнити їхню душу неземним щастям, недосяжним для них серед світової колотнечі. І ви, ви, Йоганне-се, належите до тих людей, яких вічна сила, переборюючи земний гніт, підносить до небесних висот! Гостре відчуття того вищого буття, що буде вічно сварити вас — та й повинне сварити — із нікчемною земною суєтою, яскраво сяє в мистецтві, яке належить до іншого світу і яке, разом з тугою за високим, заховане у ваших грудях, бо воно — священна таємниця небесної любові. Це мистецтво — втілення палкої побожності, і, цілком віддавшись йому, ви вже не будете мати нічого спільного з безладною світовою метушнею, ви її зневажливо відкинете від себе, як хлопець, що виріс і обернувся в юнака, відкидає непотрібну іграшку. Ідіть до нас, і ви ніколи більше не почуєте безглуздих клинів уїдливих дурнів, які часто мучили вас так, що у вас серце сходило кров'ю, бідолашний Йоганнесе! Друг розкриває вам свої обійми, він готовий прийняти вас і ввести в надійну гавань, де вам не загрожує жодна буря!