З цими словами він залишив кімнату.
Я в своєму кошику весь похолов. Шалений галас, дим, що почав проникати до кімнати, — все збільшувало мій страх. У голову мені почали закрадатися чорні думки. Що, коли господар забуде про мене і мені доведеться ганебно загинути в полум'ї! У животі в мене, мабуть, з великого страху почало неприємно пощипувати. "А що як зло замислив мій господар, — думав я, — із заздрощів до знань моїх великих й навік мене в цей кошик запроторив, щоб спекатися тяга-ру й мороки? 1 що як білий цей напій — отрута, яка несе мені загибель певну?" Незрівнянний Муре, навіть у хвилину смертельного страху ти думаєш ямбами, не пропало безслідно те, що ти колись вичитав у Шекспіра-Шлегеля!
Нарешті майстер Абрагам просунув голову в двері і сказав:
— Небезпека минула, панове! Сідайте спокійно до столу і випийте пляшку чи дві вина, воно в стінній шафі. А я ще ненадовго полізу на дах і добре його поллю. Але стривайте, спершу треба поглянути, що робить мій котик. [418]
Господар зайшов усередину, підняв накривку з кошика, де я сидів, ласкаво озвався до мене, спитав, як я себе почуваю і чи не бажаю з'їсти ще одну печену пташку. У відповідь я кілька разів ніжно нявкнув і вдоволено потягся. Він цілком слушно зрозумів усе це як ознаку того, що я не голодний і хочу поки що посидіти в кошику, тому знов накрив його.
Тепер я остаточно переконався, що майстер Абрагам прихильний до мене і бажає мені добра. Може, мені було б і соромно за свої негарні підозри, якби я не вважав, що розумному взагалі сором не до лиця. "Зрештою, — подумав я, — і той безмежний страх, що я пережив, і та підозра, знову ж таки, викликана страхом перед найгіршим, — не що інше, як поетичні мрії, властиві геніальним юним ентузіастам, вони їм конче потрібні, як п'янкий опій".
Ця думка мене цілком заспокоїла.
Тільки-но господар вийшов з кімнати, як я побачив крізь щілину в кошику, що професор недовірливо глянув у мій бік і підморгнув своїм друзям, наче хотів їм сказати щось важливе. Потім вів заговорив так тихо, що я не почув би жодного слова, коли б небо не обдарувало мої шпичасті вуха незвичайно гострим слухом.
— Знаєте, що мені зараз кортить зробити? Я б оце підійшов до кошика, відкрив його і вгородив би оцього гострого ножа в горлянку тому проклятому котюзі, який сидить там і, мабуть, нахабно й самовдоволено кепкує з нас.
— Що з вами сталося? — вигукнув один із його друзів, — що з вами сталося, Лотаріо? Вбити такого гарного кота, улюбленця нашого майстра? І чого ви розмовляєте так тихо?
Професор так само пошепки пояснив їм, що я все розумію, що я вмію читати й писати, що майстер Абрагам у якийсь незбагненний, справді таємничий спосіб познайомив мене з науками так, що я тепер уже, як йому сказав пудель Понто, пишу прозу і складаю вірші й що все це лукавий майстер влаштував з єдиною метою: щоб поглумитися з найславетніших учених і поетів.
— О, — казав Лотаріо, насилу стримуючи лють, — о, я вже бачу, як майстер Абрагам, що й так користується у великого князя безмежною довірою, доб'ється з допомогою Цього злощасного кота всього, чого захоче. Та бестія стане magister legens(1), отримає ступінь доктора і кінець кінцем як професор естетики читатиме лекції про Есхіла, Корнеля й [419] Шекспіра! Я аж тіпаюся з люті! Той кіт запустить мені пазурі в саме нутро, а вони в нього падлючі!
(1) Магістром, що має право читати лекції (лат.).
Усіх страшенно вразили слова Лотаріо, професора естетики. Один із його друзів висловив думку, що кіт не може навчитися читати й писати, бо ці першооснови всіх наук вимагають певної спритності, на яку здатна тільки людина, певного вміння думати чи, інакше б сказати, розуму, що не завжди є навіть у людини, вінця природи, а що вже хотіти від бездумної тварини.
— Любий мій, — втрутився в розмову інший, як мені здалося з кошика, дуже поважний чоловік, — любий мій, що ви звете "бездумною твариною"? Бездумних тварин не буває. Часто, поринувши в тихе самоспоглядання, я сповнююсь глибокої пошани до віслюків та інших корисних тварин. І не розумію, чому будь-яка симпатична домашня тварина, щасливо обдарована хистом, не могла б навчитись читати й писати? Навіть більше, чому б такій тваринці не стати вченим або поетом? Хіба не було таких прикладів? Я вже не кажу про "Тисячу й одну ніч" — найкраще історичне джерело, вірогідність якого не підлягає сумнівові, але згадайте, шановний, Кота в чоботях, надзвичайно шляхетного, обдарованого розумом, ґрунтовно освіченого кота.
Потішений цією хвалою котові, що, як мені підказав мій непомильний внутрішній голос, напевне був моїм гідним предком, я не втримався і двічі або й тричі досить голосно чхнув. Промовець відразу замовк, і всі боязко втупились у мій кошик.
— Contentement, mon cher!(1) — нарешті гукнув той поважний чоловік, який щойно говорив, і повів далі: — Якщо я не помиляюся, шановний естетику, ви згадували про якогось пуделя Понто, що зрадив вам таємницю наукових і поетичних вправ кота. Це нагадує мені чудового Берганцу Сер-вантеса, про дальшу долю якого розповідає одна нова, надзвичайно цікава книжка. Той пес також може бути переконливим прикладом того, що в тварин є природні здібності і хист до наук.
(1) На здоров'я, любий! (франц.)
— Дозвольте, — мовив його товариш, — дозвольте, любий друже, що за дивні приклади ви нам наводите? Адже про собаку Берганцу розповідає Сервантес, що, як усім відомо, писав романи, а історія про Кота в чоботях — просто дитяча казка, яку, щоправда, пан Тік переповів так яскраво, [420] що можна з дурного розуму й справді повірити в неї. Отже, ви посилаєтесь на двох письменників, наче вони солідні природознавці й психологи, а вони ж тільки поети, запеклі фантасти, та й годі, що вигадують і оповідають нам самі лише небилиці. Ну скажіть, як ви, розумний чоловік, можете посилатись на письменників, щоб довести те, що цілком суперечить здоровому глуздові? Лотаріо — професор естетики, йому інколи можна переступити межу, але ви...
— Стривайте, — перебив його поважний, — стривайте, шановний, не гарячкуйте. Подумайте спокійно, і ви згодитесь, що коли йде мова про дивовижне, неймовірне, треба звертатися саме до письменників, бо звичайні історики в ньому нічогісінько не тямлять. Авжеж, навіть якщо дивовижне впорядковують, відповідно оформляють і подають як чисту науку, то й тоді докази для будь-яких засад беруть в уславлених поетів, на слова яких можна покластися. Я наведу вам приклад одного відомого лікаря — він вас задовольнить, бо ви сам учений лікар, — отже, я наведу вам приклад одного відомого лікаря, який у своєму науковому описі тваринного магнетизму, бажаючи з'ясувати наш зв'язок зі світом духів і незаперечно довести, що існує дивовижний хист передбачення, посилається на Шіллера та його Вал-ленштейна, який каже: "В житті людському є такі хвилини..." і "Є голоси пророчі, безперечно..." Не пам'ятаю, як там далі. Зрештою, ви можете самі прочитати в трагедії, що там ще про це написано.