"Прекрасна душе, ти мене розумієш", — подумав я, зіскочив додолу і, привітно замуркотівши, наблизився до хлопчика. Він почав мене гладити, та коли мені вже здалося, що можна цілком віддатися тій приязній істоті, хлопчик так ущипнув мене за хвоста, що я заверещав з нестерпного болю. Саме це, мабуть, найдужче сподобалось підступному бузувірові, бо він зареготав, притримав мене і спробував ще раз утнути свій пекельний жарт. Тоді мене охопила шалена лють, У голові майнула думка про помсту, і я вп'явся пазурами йому в руки та в обличчя так глибоко, що вій зойкнув і випустив мене. Але тієї миті я почув вигуки: "Тирсе, Карту-ше, гуджі його, гуджі!" І за мною, голосно гавкаючи, помчали двоє собак. Я біг щодуху, а вони насідали мені на п'яти. Рятунку не було. Засліплений страхом, я скочив у найближче вікно на нижньому поверсі. Задзеленчали шибки, і два вазони з підвіконня з гуркотом попадали додолу в невеличку кімнату. Жінка, що працювала, сидячи за столом, перелякано [387] схопилася з місця, крикнула: "Ох ти, мерзенний плюгавцю!" — схопила палицю й підступила до мене. Але мої очі, що палали гнівом, вистромлені пазурі й відчайдушний нявкіт зупинили її. І, як у відомій трагедії, піднята для удару палиця немов застигла в повітрі, а зловмисниця, втілення люті, завмерла, збайдужівши до власних намірів! Тієї миті двері відчинилися, і я, блискавично зважившись, шаснув поміж чоловікових ніг і щасливо видобувся з хати на вулицю.
Цілком виснажений і знесилений, я нарешті добрався до відлюдної місцини, де можна було трохи відпочити. Але мене почав мучити голод, і я аж тепер з глибоким жалем згадав про доброго майстра Абрагама, з яким мене розлучила гірка доля. Як же його знов знайти? Я тужливо озирнувся навкруги і, не побачивши ніякої можливості відшукати дорогу додому, залився невтішними слізьми.
Та все ж таки мені знов сяйнув промінчик надії, коли я помітив на розі вулиці молоду, привітну дівчину, що сиділа біля невеличкого столика, закладеного апетитними ковбасками й хлібом. Я поволі рушив до неї. Вона всміхалася мені назустріч, і, щоб показати їй свою вихованість і галантність, я вигнув спину високою, вишуканою дугою. Тепер дівчина засміялася вголос. "Нарешті я знайшов шляхетну душу й співчутливе серце! О небо, які це ліки на мої зранені груди!" — так я собі думав, дістаючи зі столика одну ковбаску. Але враз дівчина зарепетувала, і якби те поліно, що вона шпурнула, було в мене влучило, то мені вже ніколи не довелося б ласувати ні тією ковбаскою, яку я взяв, вірячи в прихильність і людяність дівчини, ні жодною іншою. Я натужив останні, сили і дременув від лиходійки, що гналася за мною. Мені пощастило втекти, і врешті я знайшов місце, де спокійно з'їв ту ковбаску.
Після того скромного обіду мені стало веселіше на душі, а оскільки ще й сонце добре пригрівало на моє хутро, я відчув, що на цій землі все-таки непогано жити. Та коли потім настала холодна волога ніч, а я не знайшов собі такої м'якої постелі, як мав у свого доброго господаря, коли я другого ранку прокинувся закляклий з холоду й мені знов почав дошкуляти голод, мене опанував смуток, що межував з відчаєм.
— Оце й є той світ, — так я вголос виливав свій жаль, — оце й є той світ, до якого ти прагнув зі свого рідного даху? Світ, де ти сподівався знайти доброчесність, мудрість і високу моральність? О, ці черстві варвари! В чому полягає [388] їхня сила, як не в штурханах? У чому їхній розум, як не в кпинах і знущанні? В чому полягають усі їхні вчинки, як не в заздрісному переслідуванні чутливих душ? О геть, геть із цього світу, повного лицемірства й брехні! Прийми мене в свої прохолодні обійми, любий, рідний льоху! О горище, о грубо, о моя мила самотносте, до тебе лине моє зболене серце!
На думці в мене було тільки моє лихо, моє безнадійне становище. Я заплющив очі й невтішно заплакав.
І враз до вух моїх долинув знайомий голос:
— Муре, Муре, любий друже, як ти тут опинився? Що з тобою сталося?
Я розплющив очі — переді мною стояв юний Понто.
Хоч як тяжко образив мене Понто, його несподівана поява дуже мене втішила. Я забув про кривду, що її зазнав від нього, й розповів йому, яка зі мною сталася халепа. Обливаючись слізьми, я змалював своє смутне, безпорадне становище й закінчив тим, що я смертельно голодний.
Але Понто, замість поспівчувати мені, як я сподівався, весело зареготав.
— Ну, й чи ти не заплішений дурень, любий Муре? — мовив він. — Спершу ти сідаєш у карету, в яку тебе ніхто не просить, тоді засинаєш, лякаєшся, коли та карета рушає, вискакуєш із неї на людну вулицю, безмежно дивуєшся, що тебе, який далі, ніж за свої двері, майже не висовував носа, ніхто там не знає, що через твої безглузді витівки тобі всюди перепадає, а до всього ти ще й виявляєшся таким бевзем, що не можеш знайти дороги до свого господаря. Бачиш, друже мій Муре, ти завжди хвалився своїми знаннями, своєю освіченістю, завжди гнув переді мною кирпу, а тепер ось сидиш тут самітний, невтішний, і всіх блискучих вартостей твого розуму не вистачає, щоб навчити тебе, як заспокоїти свій голод і як відшукати господаря. І коли той, на кого ти дивився згорда, тепер не допоможе тобі, ти врешті помреш жалюгідною смертю, і жодна жива душа не згадає твоєї вченості, твого хисту й жоден з тих поетів, яких ти вважав своїми приятелями, не поставить каменя з дружнім "Ніс jacet" (1) на те місце, де ти загинеш тільки зі своєї непередбачливості. Тепер ти розумієш, що я також погасав по школі і не згірше за когось іншого можу вліпити в свою мову крихту латини. Але ж ти голодний, сердего, і найперше треба тебе нагодувати. Ходи зі мною. [389]
(1) Тут спочиває (лат.).
Юний Понто підстрибом побіг попереду, а я понуро поплентався за ним, геть пригнічений його словами, які на голодний шлунок здалися мені досить слушними. Та як же я перелякався, коли
(А. м.) видавця цих аркушів найдужче втішило те, що йому пощастило відразу ж дізнатися про зміст дивної розмови Крейслера з маленьким таємним радником. Це дало йому змогу намалювати тобі, любий читачу, бодай кілька картин з ранньої молодості цього химерного чоловіка, біографію якого видавець до певної міри зобов'язаний написати, і він гадає, що ці картини за своїм малюнком і колоритом досить характерні й значущі. Принаймні після всього, що Крейслер розповів про тітку Фюсхен та її лютню, ніхто вже не сумніватиметься в тому, що музика з її солодкою тугою і райським блаженством увійшла хлопцеві в груди і зрослася там з тисячами жил, тому й не дивно, що з тих грудей від найменшої рани відразу ж рине гаряча кров.