Цим, мабуть, я міг би й закінчити розповідь про перший період свого життя і перейти до місяців справжньої юності, які прилягають до зрілого віку, проте не маю сили приховати від прихильних читачів дві останні строфи чудової глоси, які мій господар не захотів вислухати. Ось вони:
Та я знаю, неможливо
Вберегтися від спокуси,
Як у серці і у вусі
Все відлунює дражливо
Млосних кличів ціла злива.
Тож як любка із-за тину
Озоветься — кров заграє,
Я тоді не маю спину,
Бо з жаги палкої гину.
Всіх кохання опадає!
Ці жадання, ці зальоти
Можуть розум відібрати,
Та надовго щастя дати
Незугарні, бо лиш доти [369]
Буде їх полон тривати,
Доки місяць з неба блисне
Осяйним своїм лицем.
А тоді, немов навмисне,
Інша думка серце стисне, —
Дружби сам шукай тихцем.
(А. м.) давно вже ніхто не бачив його таким веселим і добродушним, як того вечора. Саме через цей його настрій і сталося щось нечуване: він не схопився в нестямі й не втік, як завжди бувало з ним у таких випадках, а спокійно, навіть з доброзичливою усмішкою вислухав довгу, вкрай нудну першу дію страхітливої трагедії, яку скомпонував молодий червонощокий лейтенант із прегарно накрученим волоссям, що подавав великі надії, і яку той лейтенант прочитав з пафосом, притаманним кожному щасливому поетові. І навіть більше: як лейтенант скінчив читати й запитав Крейслера, що той думає про його твір, він, весь прояснівши, наче спізнав величезну втіху, запевнив юного героя війни й поезії, що його перша дія — ласий шматочок для жадібних естетичних гурманів і що в ньому є справді чудові думки, про геніальну самобутність яких свідчить уже хоча б та обставина, що вони осявали й великих поетів, яких уже визнано, наприклад, Кальдерона, Шекспіра, а в новіші часи — Шіллера. Лейтенант розчулено обняв його і з таємничою міною признався, що має намір сьогодні ж таки ввечері ощасливити найдовершенішою з усіх будь-коли написаних перших дій цілий гурт найдостойніших панночок, серед яких є навіть одна графиня, яка читає по-іспанському й малює олійними фарбами. Отримавши від Крейслера запевнення, що він їм зробить цим величезну приємність, юний поет у захваті помчав геть.
— Я не розумію, — сказав маленький таємний радник, — я не розумію, любий Йоганнесе, що з тобою сьогодні сталося, звідки в тебе ця неймовірна лагідність! Як ти міг так спокійно, так уважно слухати цю жахливу базгранину! Я перелякався, коли лейтенант напав на нас і почав обсотувати липкою павутиною своїх довжелезних віршів. Ми ж бо й гадки не мали про небезпеку і були цілком безборонні. Я боявся, що ти от-от спалахнеш, як не раз спалахував ще й не з такого приводу, але ти спокійно сидиш, у твоєму погляді навіть світиться схвалення, а наприкінці, коли я вже відчуваю себе нещасним і геть знесиленим, ти вибатожуєш бідолаху іронією, якої той навіть не може збагнути. Хоч би [370] був сказав йому в науку на майбутнє, що п'єса задовга і її не вадило б добре підчикрижити.
— Ох, — заперечив Крейслер, — ох, чого б я домігся своєю нікчемною порадою! Якщо такий багатий на думки поет, як наш дорогий лейтенант, і підчикрижить трохи свої вірші з неабиякою користю для них, то хіба вони відразу ж не відростуть знов? Хіба ти не знаєш, що вірші наших молодих поетів мають здатність самовідтворюватись, мов хвости у ящірок, які хутко відростають, навіть коли їх відрізати при самому корені? Але ти глибоко помиляєшся, коли думаєш, що я уважно слухав його нудне читання! Буря вщухла, всі трави й квітки в садку підвели свої похилені голівки й жадібно ковтали небесний нектар, що негустими краплями спадав із сірої завіси хмар. Я стояв під великою розквітлою яблунею, слухав гуркіт грому, що завмирав у далеких горах і відлунював у моїй душі, немов пророцтва неймовірно прекрасних подій, і милувався небесною блакиттю, яка подекуди, наче променисте око, прозирала крізь швидкоплинні хмари. Та зненацька дядько гукнув мені, щоб я негайно тікав із садка, а то серед того мокрятиння зіпсую свій новий квітчастий халат або ще й дістану нежить, ходячи по росяній траві. Потім виявилось, що то не дядько кликав мене, а якийсь бешкетник папуга чи приручений шпак із-за куща, чи з куща, чи бог його знає звідки допікав мені дурним жартом: вигукував на свій лад то ту, то ще котрусь чудову думку Шекспіра. А тоді з папуги зробився лейтенант зі своєю трагедією! Як бачиш, таємний раднику, мою увагу від тебе й від лейтенанта відвернув спогад про дитячі роки. Я ніби справді стояв десь дванадцятирічним, не більше, хлопчаком у дядьковому садку, в ситцевому халаті з найкращим візерунком, на який лише спромоглася уява фарбувальника ситцю, і дарма ти, о таємний раднику, палив сьогодні свій найкращий тютюн, я не сприймав нічого, крім запаху розквітлої яблуні з того садка, не відчував навіть духу олії для волосся, якою намастився наш віршомаз, що не має надії захистити колись свою голову від дощу й вітру лавровим вінком чи бодай надіти на неї щось інше, крім повсті й шкіри, яким за Уставом надано форми ківера! Одне слово, любий мій, з нас трьох ти єдиний був жертовним ягням, що підставило свою Шию під пекельний ніж трагедії нашого героїчного поета. Бо поки я, щільно вкутавшись у халатик, з дванадцятирічною і дванадцятилотовою легкістю скакав у не раз уже згадуваний тут садок, майстер Абрагам, як бачиш, устиг порізати [371] два або й три аркуші найкращого нотного паперу, витинаючи з нього смішні фантастичні фігури. Отже, й він утік від лейтенанта!
Крейслер правду казав: майстер Абрагам умів так перекроїти аркуш паперу, що в тому плетиві дірок і ліній годі було добачити якийсь глузд; та коли його тримати проти свічки, на стіну падала тінь, на якій немов оживали найдивовижніші постаті в різних групах. Оскільки ж майстрові Абрагаму взагалі була огидна будь-яка декламація, а лейтенантова видалась гіршою за всі, то він не витримав і, коли той узявся до своєї трагедії, жадібно схопив цупкий нотний папір, який випадково виявився на столі в таємного радника, дістав з кишені ножички й так заглибився в свою роботу, що зовсім не помічав зазіхань лейтенанта на його увагу.
— Послухай, — озвався таємний радник, — послухай, Крейслере. Отже, душу твою заполоняли спогади з дитячих років, і, мабуть, лише цими спогадами й можна пояснити твою сьогоднішню лагідність і поступливість. Але послухай, любий друже! Мені, як і всім, хто тебе любить і шанує, прикро, що я нічогісінько не знаю про те, як ти жив досі. Ти завжди насуплюєшся і відхиляєш кожне, хоча б і найделікатніше, запитання про твоє давніше життя, ба навіть огортаєш своє минуле заслоною таємниці, все ж таки часом досить прозорою, щоб розпалити цікавість тими химерно викривленими картинами, які видно крізь неї. Будь же відвертий з тими, кого ти вже обдарував своєю довірою.